чотири відра пампушок на всіх... чотири відра пампушок на всіх...

Ганна Файфер пекла пампушки відрами для семи дітей

Наших героїнь, про яких ми розповідаємо в цій рубриці, найчастіше об’єднує життєствердна сила любові, яку вони проносять через всі перипетії власної долі. Нестримну жагу до життя і щастя, жіночу мудрість найкраще ілюструють розповіді про великі, дружні та згуртовані родини.

Отож коли я домовлялася про зустріч з колишнім вихователем, а нині – пенсіонеркою Тетяною Томащук, то сподівалося саме на таку історію. Натомість жінка познайомила мене зі своєю… матір’ю, якій Бог дарував вже дев’яносто перший рік життя. 

Ганна Василівна Файфер народилася на Хмельниччині. Виросла в селянській багатодітній сім’ї. Тричі, мов у страшній казці, доля посилала їй випробування та важку дорогу додому. Зі своїм майбутнім чоловіком молода Ганнуся познайомилася в Одесі, а відвіз він її жити до Калуша. Врешті в коханні та злагоді вони нажили семеро чарівних доньок.

Довга дорога додому

Вперше пані Ганні довелося спробувати, як то кажуть зараз, заробітчанського життя в чотирнадцять років. В окупованій фашистськими військами Україні вона спокусилася на те, щоб заробити собі на сукенку. Наймитувала десь під Києвом. Події тих років пригадує лише фрагментами, але чудово запам’ятала дорогу додому.

Разом з трьома дівчатками-однолітками місяць добиралася підводами лише до Києва. Остерігалася поїздів та доріг, бо неповнолітніх дівчат би без жалю збезчестили. Далі йшла пішки до рідного села на Хмельниччині. Стомлена, виснажена і голодна, перебиваючись тим, що подадуть добрі люди.

– Не пам’ятаю, як долізла до рідної межі. Сіла під черешнею, на якій ми діти – а було нас теж семеро – любили малими гойдатися та співати пісень. Далі кроку зробити не можу, – розповіла Ганна Файфер. – Мати-небіжка вийшла на подвір’я й питає: «Діти, чого так пес гавкає? Йдіть, подивіться». А вони їй у відповідь: «Мамо, мамо, Гані йде». Взяли мене на руки – занесли до хати. Як я лягла – півроку, мабуть, не могла прийти до себе.

А тут німаки приходять…

Про те, як її в сімнадцять вивезли до Німеччини на примусові роботи, Ганна Файфер розповідає більш детально:

– Лише виходила мене мати, а тут німаки приходять. Забирають брата і мене. Як приїхали, построїли нас – а був наш цілий ешелон, – і почали німці собі вибирати, кого хотіли. Брата взяли на завод. А мене – до бауера.

Добре пам’ятаю, як привела мене господиня в стайню. Показує, що робити маю. А та стайня величезна: рядами стоять корови, коні та свині. Дали верету. Кажуть, йди носи сіно. А я то сіно набираю й сльозами заливаюся.

Десь за рік брат приходить зі свого лагера: «Сестричко, давай будемо тікати». А я собі думаю, що одежа на нас – не німецька, говорити по-їхньому не вміємо. Прошу брата не тікати, бо вдягнуть на нас дерев’яні кайдани – будемо до смерті сувати на чужині.

А коли мені минуло дев’ятнадцять, почали наступали радянські війська. Господиня моя зібрала свої речі й втекла. А нас залишила. Й худобу свою також. Але нічого не змінилося: москалі в домі квартирують, а ми на них працюємо. Я ж підходжу до якогось старшого й прошу: «Пустіть нас вже додому. Пустіть, ми вам не потрібні». Старший велів запрягти двох волів у фіру та понакидати на неї всякого добра з маєтку… По дорозі то все у нас відібрали москалі – в одних сорочках лишили. Слава Богу, що хоч живі добралися.

Хтіла-м собі заробити, а знайшла – чоловіка

Після війни Ганна Файфер змушена була знову шукати заробітку. Ось як вона про це розповідає:

– За якийсь час після того, як я повернулася додому, пише мені цьоця. Приїжджай, каже, до нас в Одесу, бо тут людей набирають на хлібзавод. Роботу знайти було важко в ті часи, тому я й поїхала.

Їду в Одесу, а паспорта не маю. Що робити? Взяла мене до себе на квартиру єврейка. І документи зробила, і прописала. А я порядки у неї робила. За якийсь час довідалися про це «органи». Почали мене на допит тягати та питати, чому мене господиня приписала. Я по кабінетах ходжу та плачу: «Мама мала нас багато. Я хтіла-м собі заробити на сукенку. Дуже просила жінку, то вона мене й прописала». За якийсь час всі там переконалися, що я зовсім дурна, а начальник просто визвірився: «Что бы тебя за 24 часа в городе не было!»

Очевидно, що пані Ганна на міліцію не дуже зважала, бо поверталася в Одесу ще не раз. І врешті влаштувалася на хлібзавод, на якому пропрацювала два роки. Там і познайомилася з Йосипом Файфером, який приїжджав за хлібом для військової частини.

На жаль, жінка не була налаштована на те, щоб згадувати романтичні подробиці свого знайомства з красенем Йосипом. Зате в її пам’яті вкарбувалося, з яким відчаєм вона залишала Одесу. Йосип Файфер одразу після демобілізації вирішив повернутися з молодою дружиною до рідного Калуша. І вмовляти його було даремно.

Бульба суха, макогоном помащена…

Подружжя Файферів переїхало з Одеси до Калуша у 1950 році. Але рідні Йосипа зустріли молоду Ганну, яка вже носила під серцем старшу доньку Тетяну, не дуже привітно. Була їм там суха бульба, макогоном помащена… Хочете – їжте, а хочете – ні.

Врешті молода сім’я винайняла квартиру. Йосип отримав роботу в шахті бурильником. З часом доробився до начальника дільниці. А Ганна працювала на «Калійному» прибиральницею, та недовго, бо дітей з кожним роком ставало все більше. Отримали спершу квартиру на Рубчака. Потім поселилися в будинку на вулиці Козоріса.

Чотири відра пампушок на всіх

Я спробувала дізнатися у пані Ганни, як воно виховувати цілу хату дівчаток? Вона розповіла, що часу на дурниці не мала. Весь час або готувала, або пекла. Щонеділі – чотири відра пампушок, щоб мати чим своїх дітей годувати, а чужих пригощати.

На допомогу матері, якій через поважний вік, було важко пригадувати подробиці свого життя, прийшла старша донька – Тетяна Томащук:

– Не так багато є згуртованих родин, як наша. З малечку один за одним доглядали. Багато працювали. Кожен із нас мав свої обов’язки. Гуртом йшли на город. І просто обожнювали мамину випічку. Ця згуртованість залишилася досі.

Мабуть, звичка доглядати за молодшими визначила фах Тетяни Томащук. Закінчивши Львівське педагогічне училище, вона працювала в дитячих садочках «Світлячок» та «Росинка», допоки не вийшла на пенсію.

Молодша від неї на рік сестра Оксана та наступна – Іванна, як і батько, працювали на хімічному концерні «Хлорвініл» (пізніше – «Оріана», «Лукор» та «Карпатнафтохім»). Зараз обидві живуть у Калуші.

Ще одна сестра Марічка наразі живе в Жидачеві, де працювала на целюлозній фабриці.

Наймолодші з родини Файферів Надія та Віра перейняли пристрасть своєї матері до випічки. Працювали кухарями. А для Віри випікання духмяних калачів та печива, врешті, стало власною справою.

А на родинні свята до Ганни Файфер навідуються не лише діти, але й тринадцятеро онуків і чотирнадцять правнуків.

Післямова

Ганна Файфер стверджує, що скільки би Господь їй ще не відміряв літ, не байдикує. Хай діти сваряться, а вона бере митку та шурує сходи.

Телевізор не дивиться. Зате багато молиться. За дітей. За всіх нас… Просить у Бога здоров’я, бо чого ми без нього варті?

А ще пані Ганна в свої дев’яносто один може довго та з виразом декламувати заримовані в поетичні рядки молитви. Звідки вона їх завчає, не каже, але звучить це ось так:

«…О Діво Маріє, будь благословенна,
Так Тобі складає поклін вся Вселенна.
Бо Ти у терпінні мене рятувала
І у тяжких смутках мене потішала.
Ти єси як Мати по своїй дитині,
Потіху приносиш у гіркій годині».

Можливо, ці слова, звернені до Пресвятої Богородиці, можна було використати як епіграф до інтерв’ю. Проте й в післямові вони теж доречні.

Розмову вела Маріанна ПОВАЖНЯК

Login to post comments