Увійти

Login to your account

Username *
Password *
Remember Me

Сестра Маркелла: «Я молюся за дітей, до яких іду»

Протягом минулого року на сторінках нашої газети читачі мали змогу познайомитися з людьми, які живуть і працюють поруч. Кожен має свою долю, свої захоплення, свою думку щодо того чи іншого питання. Сьогодні, в часі різдвяно-новорічних свят, в гостях у «Дзвонів Підгір’я» ігуменя Войнилівського монастиря Пресвятого Серця Ісуса сестра Маркелла чину святого Василія Великого.

Не так легко було зустрітися з настоятелькою, бо вона весь час як не в духовних, то в соціальних справах. Ось і в перший день цього тижня з самого ранку привезла одну із старших монахинь до лікаря. І тільки після консультації в медиків знайшла хвилину для спілкування зі мною.

Поріг редакції переступила привітна, усміхнена, дуже спокійна жінка. Погляд напрочуд умиротворений, бо, як виявилося під час розмови, вона ніколи не розчаровується, а завжди старається з Божою допомогою знайти нові способи, нові шляхи до досягнення тієї чи іншої мети.

На Калущині сестру Маркеллу знають не тільки як ігуменю Войнилівського монастиря. Вона досить активно провадить катехитичні науки з войнилівськими, калуськими та негівськими дітьми, організовує для них денні літні табори, проводить біблійну науку з дорослими.

– Сестро Маркелло, чула про те, що Ви досить успішно працюєте з дітьми. Вони з нетерпінням чекають зустрічі з Вами.

– Я ніколи не мріяла про професію вчителя, хоча в школі досить добре навчалася, – говорить сестра Маркелла. – І тільки під час перебування в монастирі мене послали до дітей. Правда, я отримала освіту катехита при Львівській Архиєпархії, де була належно підготовлена до такої праці.

Взагалі монаше життя – це служіння Богові й ближньому через євангельські ради убожества, чистоти й послуху. Монаше виховання триває сім років, але це не означає, що всі ці роки поспіль ти навчаєшся. Постійний вишкіл відбувається перші два роки, а потім – місія, тобто вихід до людей. З волі вищих настоятелів моя катехитична праця поширилась на діаспору українців в Канаді і США.  Маючи музичну освіту, в Канаді на парафії організувала дитячий церковний хор. На уроках катехизації об’єднала 70 молодих людей, з якими готувала Свято Матері, на різдвяні свята ходили Вертепом колядувати.

У 2009 році я повернулася на Україну і з того часу здійснюю служіння у Войнилівському монастирі Пресвятого Серця Ісуса.

– І продовжуєте роботу з дітьми…

– Звичайно. При монастирі діє катехитична школа. Сюди приходять і дошкільники, й школярі. Тепер у цій школі займається майже півсотні дітей. До речі, першими учнями були п’ятирічні дітки. А прийшли вони завдяки батькам.

Четвертий рік працюю у парафії святого Архистратига Михаїла, м. Калуш. Тут діє недільна школа. Влітку у цій школі відбуваються 10-денні літні табори «Канікули з Богом». Також у парафії святого Архистратига Михаїла веду біблійний гурток для дорослих. Разом із членами гуртка стараємось пізнати Святе Письмо, глибину Божого Слова й Божої волі. Вивчаємо й культуру тих народів, які описані в Біблії для глибшого розуміння Святого Письма. Поки що біблійний гурток об’єднує понад два десятки калушан. Так що при нагоді запрошуємо всіх бажаючих щонеділі о 15.00.

– Сестро, як Вам вдається знайти правильний підхід до нинішніх дітей? Адже не секрет, що не кожен із батьків знаходить спільну мову з сином чи донькою… Чому діти тягнуться до Вас?

– Вважаю, що успіх моєї катехитичної праці полягає в тому, що я отримала хороший вишкіл у навчальних закладах, а також у повній посвяті дітям і великому бажанні донести їм Бога. Я не є дуже вимоглива до дітей. Сприймаю їх такими, якими вони є. До речі, я не побачила різниці між дітьми в діаспорі й нашими: всі вони цікаві, веселі, відкриті.

Я не ставлюся до дітей «по-дитячому», а спілкуюся з ними, як із дорослими людьми. Ніколи на них не кричу. Завжди довіряю їм і веду діалог. Коли зауважую, що частина дітей уже не може сприймати навчання, роблю музичну перерву.

Успіх також у тому, що я молюся за дітей, до яких іду. Моїм девізом є слова: «Якщо Бог не збудує дім, надаремно трудяться будівничі» (Пс.126,1). Тому й звертаюся постійно до Нього. І ще: свій успіх ніколи не приписую собі, а великій Божій доброті.

– Напевно, сестро Маркелло, Вам доводиться працювати й з проблемними дітьми?

– Безперечно. Працюючи з такими дітьми, я бачу, що в більшості випадків вина лежить на батьках. Деякі батьки не знають, як виховувати дітей, як їх дисциплінувати, не знаходять часу для спілкування з донькою чи з сином, не вміють бути терпеливими. І в цьому я вбачаю велику проблему.

Завдяки тому, що я терпелива, виважена, відкрита в спілкуванні, діти відкриваються мені, довіряють. Якщо щось не виходить, то я молюся. Прошу в Бога поради, як вийти з тієї чи іншої ситуації. Інколи були моменти, коли я вагалася, чи варто мені знову йти до дітей, які, здавалося, зовсім не звертали увагу на мою науку. Але тут спрацьовував ще один девіз: «Як не я, то хто…». Я стараюсь знайти такий спосіб, щоб діти, до яких я йду, отримали знання відповідно до своїх здібностей. Якщо не бачу результату роботи в групі, тоді стараюся працювати з дитиною індивідуально. Це, звичайно, забирає багато часу, але дає результат. Тільки терпеливістю, любов’ю до дитини, молитвою і довір’ям до Бога мені вдається знайти спільну мову навіть із так званими проблемними хлопцями чи дівчатами.

Працюючи з дітьми і молоддю, стараюся бачити їхні потреби. Я добре розумію, що для того, аби був результат виховання й навчання, вчитель (у тому числі і я) повинен бути готовий відповісти на всі виклики суспільства.

– Сестро Маркелло, а що привело Вас на початку 1990-х років до обрання такого не надто поширеного серед українських дівчат життєвого шляху? Як Ви розпізнали своє покликання?

– Бог кличе багатьох, але почути Його голос нелегко. Я виховувалася в релігійній сім’ї, яка перебувала в молитві в підпільній греко-католицькій церкві. Розпізнання покликання тривало декілька років. І розпізнала я його в глибокій особистій молитві й бажанні віддати Богові те, чим Він мене обдарував. Я можу співати, танцювати, декламувати, організовувати і вирішила, що все це має бути посвячене Богові. Але я не мала досвіду монастирського життя. На початку 1990-х років до мого рідного міста на Тернопільщині приїхали три монахині. Поспілкувавшись із ними, я зрозуміла, що моє покликання – монаше життя. 9 грудня 1994 року я вперше ступила на подвір’я монастиря у Львові, й відразу моє серце сказало: «Я вже вдома». А коли за мною закрилися двері, то в мене було таке відчуття, що я тут була завжди, а сестри-монахині – моя родина.

– А тепер Ваша родина також і шестеро монахинь монастиря, настоятелькою якого Ви, сестро Маркелло, наразі є.

– Так, у Войнилівському монастирі зараз проживає шість монахинь. Найстаршій – 88 років, наймолодшій – 35. Ми молимося за воїнів, за хворих дітей, за узалежнених від алкоголю, за навернення до віри Христової, за повернення жінки чи чоловіка в сім’ю. Тобто до нас можна звертатися в будь-якій потребі. Варто нагадати, що Войнилівський монастир існує з 1930 року. В той час монахині утримували тут сиротинець. Із приходом радянської влади монастир забрали (монахинь вигнали до стайні без будь-яких умов для проживання). І тільки за незалежної України, в 1993 році, з Божою допомогою монастир відновив свою місію.

– Щиро дякую, сестро Маркелло, за розмову. Подальших успіхів Вам у служінні Богові і людям.

Дарія ОНИСЬКІВ

Login to post comments