Увійти

Login to your account

Username *
Password *
Remember Me

Андрій Москаленко: «Для нас, студентів, у першу чергу важливі дружні стосунки, а не політичні»

З початку бойових дій на Сході України на обліку Калуського міського центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді вже побувало понад півтора сотні тимчасово переміщених осіб. Станом на початок цього тижня в Калуші проживає 131 така людина, з них – 42 дітей. А 24 повернулися додому. Про це повідомила директор центру Галина Дидич.

Серед цих вимушених переселенців – шестеро студентів, які продовжують своє навчання у калуських коледжах (політехнічному та культури і мистецтв) і Вищому професійному училищі. Сьогодні на сторінках «Дзвонів Підгір’я» – розмова зі студентом політехнічного коледжу Андрієм Москаленком.

Вісімнадцятирічний хлопець переїхав до Калуша з Донеччини. Навчався він у Донецькому технікумі промислової автоматики, куди вступив після 9-го класу. Сам родом із Вугледара. За словами завідувача відділення автоматизації та комп’ютеризованих системРоманни Лещій, Андрій, як і багато інших студентів, які вимушені були переїхати зі Сходу, залишається студентом того навчального закладу, звідки прибув.

– У нас він вважається тимчасово допущеним до занять у групі ІІІ курсу за спеціальністю «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем». Стипендії не отримує. Вирішення Міністерством освіти й науки України питання з такими студентами ми, як і всі інші навчальні заклади, очікуємо до 12 грудня.

Варто зазначити, що адміністрація політехнічного коледжу організувала для Андрія і ще одного студента з Донбасу часткове одноразове харчування в їдальні закладу.

Із зустрічі з Андрієм зрозуміла, що йому на Західній Україні сподобалося. Хотів би тут не просто перебути складну ситуацію в своєму регіоні, а й отримати диплом калуського навчального закладу. Під час розмови хлопець переходив із однієї мови на іншу: спілкувався то російською, то українською. І це, вважаю, тільки плюс для молодої людини, бо знання мов ще нікому не завадило.

– Андрію, як Ви потрапили до Калуша? Чому саме наше місто?

–  Ми очікували, що ситуація в моєму рідному Донбасі якось вирішиться, але зрозуміли, що це станеться не так швидко. Тому в останні дні вересня вітчим звернувся до знайомого в Калуші, щоб той поцікавився, чи нема навчального закладу, де б можна продовжити здобувати ту ж чи приблизно таку ж спеціальність, як у Донецьку. Якщо чесно, то в мене був вибір: або в Калуш їхати, або в Київ. Я вибрав Калуш. І, думаю, не помилився. Місто невелике, спокійне, навчальний заклад теж сподобався. Вся моя поїздка була організована за три дні. Третього жовтня я вже був тут.

–  Чи не страшно було їхати в бандерівський край? Як Вас тут зустріли? На Ваш погляд, чи відрізняються студенти коледжів на Сході України від тих, які проживають на Заході України?

–  Їхати сюди я не боявся, бо звик подорожувати. У свої вісімнадцять я вже встиг побувати в Криму, Запоріжжі, Одесі, Москві, Києві. Тепер вже й в Івано-Франківську. А от через Львів тільки проїжджав. Але обов’язково виберуся, щоб власними очима оцінити столицю Галичини. Правда, бабуся по батьковій лінії відговорювала їхати сюди, бо вб’ють: вона в нас зазомбована телебаченням. Брат, з яким я разом навчався в коледжі (між нами рік різниця), залишився там. Не захотів переїжджати, бо йому тяжко звикати до нового колективу.

Я їхати не боявся, але турбувало одне: як на мене зреагують одногрупники і як взагалі ставитимуться люди. Та в Калуші мене зустріли напрочуд тепло. Як тільки я поселився в гуртожитку, до мене в кімнату прийшла ціла компанія хлопців і дівчат на чолі з вихователем. Я зауважив, що тут всі живуть однією сім’єю, в той час як в Донецьку ти чомусь усім «должен» тільки тому, що ти, скажімо, першокурсник. Хоча не сказав би, що є велика різниця в тому, чим саме живуть студенти Заходу і Сходу.

А от взагалі в житті мешканців міст різниця є. У Донецьку всі кудись поспішають, кожен живе своїм життям, їх ніхто сторонній не цікавить. А тут тобі весь час дають зрозуміти, що ти не один у цьому світі, навіть пожартують, хоча поняття не мають, хто ти. Скажімо, зайшов купити собі пиво, а продавець каже, сміючись: «Не продам». Я їй взявся пояснювати, що мені вже вісімнадцять, пред’являю паспорт, а вона своєю відповіддю мене ошелешила: «Не хочу, щоб у моєї доньки був чоловік-пияк». Відразу – й комплімент, і виховний момент.

– Андрію, а як взагалі молодь Донбасу ставиться до всіх цих подій, які протягом останнього року відбуваються в Україні?

– Спочатку кожен поводився так, як в його сім’ї. Якщо батьки за Росію, то й діти за сусідню країну, а якщо за Україну, то й діти за неї. Наша сім’я постійно була за Україну. Це навіть не обговорюється. Мої бабуся й мати приїхали на Донбас із Сибіру, коли матері було шість років. Так-от, бабуся з цього приводу каже: «Я майже все життя провела в Росії. Та, поживши в Україні, я зрозуміла, який там жах, і повертатися туди не хочу».

Хоча для нас, студентів, у першу чергу важливі дружні стосунки, а не політичні. Тому більшість із нас не розривала їх через ті чи інші погляди. З самого початку моїм одноліткам цікаво було спостерігати за всіма цими процесами, за тим, як інколи по-звірячому поводить себе натовп. Я з подругою теж ходив просто дивитися з боку під Донецьку ОДА.

– А подруга залишилася в Донецьку?

– Вона теж переїхала в інший навчальний заклад, правда, на Донеччині, ближче додому. Тепер спілкуємося рідко, переважно в соцмережах.

– Чи не вважають Вас однолітки зрадником після того, як Ви поїхали на Західну Україну?

– Всі донецькі друзі саме так мене й називають. Про це нещодавно мені написала й одна із знайомих. А я їй відповів: «Я й не знав, що ти політичні відносини ставиш вище дружніх».

– А що кажуть Ваші батьки: яка там ситуація зараз?

– Сім’я матері живе в селі під Вугледаром. Так-от, раніше там все було спокійно, а тепер мати говорить, що чути обстріли. Тому каже, щоб я тут готував місце для неї, братів (у мене їх четверо: я – найстарший, а наймолодшому – вісім років) і бабусі.

У ході розмови з Андрієм, зрозуміла, що болить хлопця все те, що відбувається в його рідному краї. Була приємно здивована, коли він сказав, що у найближчі вихідні піде з другом до церкви. А ще, коли поділився своїми роздумами на різні теми (в тому числі й своїм баченням майбутнього рідної землі) у віршованій формі. Пережите протягом останнього півроку Андрій виливає на папері в бажанні бачити все навколо мирним і спокійним:

Хочу так, як ніколи не було,
Хочу, щоб було синєє небо,
Як колись, коли були маленькі
Наші прадіди...
Хочу, щоб посміхалася ненька,
Коли очі здіймає в небо.
Щоб не було так сіро і тихо,
А летіла вільна лелека!
Було б так, як не було ніколи:
Вільні люди, без часу і дум,
Як поїсти дітям і в школу
Як дійти, коли сморід і дим!
Хочу, щоб мій батько трудящий
Відпочив від тяжкого життя!
І дивлюсь я у очі дитячі...
В них є те, що є майбуття!
В них є вільна і щира цнота
Всіх дитячих веселих мрій!
У дитині маленькій, добрій –
Ціла купа майбутніх дій!
І в яких не літали б мріях,
Про те, чого не було.
Все залежить від тої дитини,
У яку ми вкладаєм тепло!

– Вірші почав писати років два тому. Пишу, коли є нереальний сплеск емоцій. На папері викладаю те, що відчуваю, те, що переживаю, що виривається назовні, – говорить із цього приводу мій співрозмовник.

– Дякую, Андрію, за змістовну розмову. Сподіваюсь, що у Вас особисто і в вашого покоління все в житті буде гаразд. І жити, й працювати, й виховувати своїх дітей ви будете в незалежній процвітаючій Україні. Саме за це сьогодні і йде боротьба. Вітаю Вас із Днем ангела, який завтра відзначають усі Андрії. Нехай він завжди і всюди супроводжує Вас.

Дарія ОНИСЬКІВ

Login to post comments