Увійти

Login to your account

Username *
Password *
Remember Me
  • 16 червня 2017
  • Дзвінка ТОРОХТУШКО
  • 674

Дефект мови

Вчився в нас у школі Васька. Нормальний був хлопчисько. Жив з бабою, пас корови з нами, хуліганив трохи. Вчився – так собі, але з ним було прикольно. Можна було і уроки сачконути, і в катакомби полізти, і в кіно сходити.

Але класі в дев’ятому Ваську завезли в Донецьку область до мами з татом. Вони там довгого рубля заробили і рішили, що Васька на ніц здичавіє в Кременці, якщо його не забрати від баби.

Пройшли роки. Довго про Ваську не було чути. Баба вмерла, хата валилась потрохи. Вже й згадували про нього, як тільки світлини шкільні передивлялись з Петровною.

Аж тут – наш з Петровною день народження співпав з вечором випускників. Поперлись ми до школи. Розчулились від зустрічей, від коньяку в рідному класі, далі від концерту нам сльози котились. А потім вийшли на перекур з хлопцями.

І тут вмліли. До школи під’їхала неймовірно крута «беха». З неї вийшов офігенно крутий і круглий піп. В тому розумінні, що з таким величезним хрестом тоді, в середині 90-х в нас і крутелики не ходили. Ми так задивились на попа, що не помітили, як з «бехи» викотилась кругла жіночка і вони рушили до дверей.

Піп гонорово пройшов повз нас, перехрестився і пробурчав:

– Ісчадіє ада!

– Що, так сильно чадимо, батюшко? – спитала я.

– Стули пельку! – зашипіла Петровна. – Що не бач – святий отець?

– Звідки знаєш, що святий?

– Хреста бачила? Мабуть, з Лаври поносити зняв…

Коли ми зайшли до актової зали, діти співали щедрівку, а між рядами ходив Жид з «Вертепу» і збирав на цукерки. Народ кидав в торбу гроші, попадя погладила хлопчика по голові, а піп замилувано подивився і тричі перехрестив малого.

– Жидяри! – сказала Петровна. – Дитині гривню пожаліли.

– Ціхо будь! – сказала я. – То є святий отець. Сама казала.

– Я йому потім скажу! Ох і скажу! 

Але сказати ми нічого не встигли. Бо вечір закінчився і наші вчителі покликали нас в кабінет хімії на каву. Поки м з Петровною варили каву в справжніх турках на лабораторних спиртівках і нарізали тортика, говорили про все на світі.

Аж тут відкрились двері і до кабінету зайшли піп з матушкою.

– Мір вашему дому! – сказав піп.

– Гм-м-м… – отетерів наш Михайлович. – І вам, батюшко, туди саме.

– За яким добром до нас?– спитав вчитель праці.

– І хто будете? – уточнив вчитель географії.

А вчитель правознавства додав:

– Невже наші учні в святі отці пробилися? 

– Учітєлєй прішлі провєдать. Спасі Госпаді! – защебетала матушка.

– Упаси Боже! – Зітхнула Петровна, дивлячись на них. – Весь вечір псу під хвіст.

– Так хто ж ви будете, батюшко? – вставила я свої п’ять копійок.

– А угадай! – лукаво прищурився він.

– Гадати гріх! – відчеканила Петровна. – Ми тут не ворожити на попах зібрались, а посидіти з вчителями.

– Вот і ми тоже с матушкой Аксаной. Я атєц Василий К. із сєла Л. А раньше я жил на Сичьофкє.

– Що? – вилупилась я.

– Га? – збігла кава у Петровни.

– А то де? – спитав вчитель географії.

– Ну, Сичьовка, которая над єврєйскім кладбіщем. Бабка моя, Марія К. там жила. Помнітє? Она єщьо двє карови дєржала і фартухі всєм шила, постєльноє, халати?

– Васька, ти чи що? – звела брови Петровна.

– Ну я, да.

– Нє Васька, а батюшка Васілій! – обурилась матушка.

– Не може буть! – сказала Петровна.

– Как же? Я же ето! Аксана, здєсь всє сваї.

– Та які свої? Тут треба детально розібратись. – сказав вчитель правознавства. – Людина невідь звідки приїхала і хоче втертись в довіру.

– Ну, Пьотр Сімьонич, я, канєшно, атєц Васілій, да, но я же Васька К. із Сичьофкі. 

– А то де? – знову спитав вчитель географії.

– Ну, Сичьофка, которая над Коритамі, гдє істочнік чудтворний.

– То там, де за мої пам’яті жінки лахи праниками полоскали на каменях? – спитала вчителька історії.

– Да. Толька там істочнік тєпєрь. С целєбной водой.

– Брехня, – сказала вчителька хімії. – Вода, як вода. Нічого в ній немає такого: ні мікроелементів, ні солей. Якраз для прання і годиться.

– І Сичьофки там нема, – сказав вчитель географії.

– Ну как же? Возлє Дєвічьїх скал… Там єщьо скала такая. Парта Шеченка зовьотца.

– Ага. – сказав Михайлович. – «Якби ви вчились так, як треба...».

– Чьто?

– Нічого. Цитую Шевченка при нагоді. Він заходив у наші краї, а от до голови і серця не кожному зайшов. От і блудять люди, як подуріли…

– Ви чьто іздєваєтєсь? Ви же моі учітєля! Я же учілся у вас!

– Ніколи, прошу пана отця. Чи то пак – батюшко.

– Как же? – благально подивився на Михайловича піп.

– А так! Немає в нас ніякої Сичьофкі. І ви не можете бути моїм учнем.

– Нє панімаю.

– А що тут розуміти? Я – філолог, мовник. Не може бути моїм учнем людина з таким шаленим дефектом мови.

– Какім дефектом?

– Мовним. У вас, батюшко, шалений узкоязичний мовний дефект. Шукайте ту спецшколу, в котрій вас такого вивчили.

– Он Заґорскую сємінарію акончіл, – сказала спантеличена матушка.

Батюшка стояв, як лайна в рот набрав і лупав очима.

– Ви нє панімаєтє, ви – просто люді! А батюшку Васілія Бог послал! – Сказала ошелена матушка.

– Ну, раз його вже і Бог послав, то й нам не гріх, правда? – Спитала я.

– Сам піде, – прикро посміхнувся Михайлович…

Піп відкрив двері кабінету, пропустив матушку перед себе.

– За чьто ви так са мной? Я же к вам са всєй душой і Словом Божьім...І о каком дєфєктє рєчі ви гаварілі?

Михайлович сумно подивився на нього:

– З рідним словом до вчителів треба було йти. А ти, Васю... Та Бог з тобою! Йди в мирі собі. А дефект? То самий страшний, який може бути мовний дефект. Ти свідомо відрікся рідної мови. 

– Но, вєдь рускій язик – ето язик Бога. Он православний і святой. На ньом ангєли разгаварівают.

– Та ти що? – вражено скрикнула вчителька біології…

Батюшка гримнув дверима так, що стіни рідної школи ще довго дрижали.

Бо то не просто стіни. То будинок колишнього єзуїтського колегіуму, а потім української гімназії, тої самої, де була видрукувана перша «Українська граматика» Мелетія Смотрицького. Хто там лише не вчився! Одні ми з Петровною чого варті! І які в нас були вчителі! 

– Михайловичу...

– Угу. Бачили? Чули? Готуйтеся. Нас вже не буде. А грязь Москви відмивати доведеться вам. Глибоко в’їлась. Особливо ота, що Богом прикривається. Довго чистити доведеться, важко. А треба. Щоб ваші внуки про дефект мови читали в книжках і дивувались.

– Як таке можливо було?

– Ні! Щоб дивувались, що таке – Росія, і довго шукали інформацію про таку країну. І, щоб знаходили лише на застарілих картах світу...

 

Дзвінка ТОРОХТУШКО, скорочено

Login to post comments