Режисер Люба Липовська вважає, що двадцять – це молодість... Режисер Люба Липовська вважає, що двадцять – це молодість...

Люба Липовська: «Україна має бути в тобі, а не на тобі…»

«ЛюбАрт» експериментує вже 20 літ…

Цього року народний аматорський молодіжний експериментальний театр «ЛюбАрт» відзначає своє 20-річчя. Його режисер Люба Липовська вважає, що двадцять – це молодість. Тому впевнена, що театрали-любартівці ще не раз подивують своїх прихильників. «ЛюбАрт» уже має свого постійного глядача: на його вистави приходять як молоді, так і дорослі поціновувачі театрального мистецтва. Саме це режисер вважає за неабияке надбання.

Про те, як був створений «ЛюбАрт» у Калуші, що мали на меті його організатори, чим живе колектив сьогодні, а також про театр як такий – у розмові з його керівником і режисером Любою Липовською.

– Пані Любо, відомо, що на початках театр був створений при громадській організації Союз українок, філію якого Ви очолюєте на Калущині. Що саме ставили собі тоді калуські союзянки за мету?

– Так, це був 1996 рік. Союз українок тільки кілька років тому відновив свою діяльність. У нас виникла ідея створення, як ми тоді думали, незалежного театру, який би експериментував з сучасними текстами, сучасними ідеями і формами. Перші його кроки були як суто жіночого театру. Ми виграли в американського жіночого фонду «Вінрок інтернешнл» грант на його розвиток. У 1998 році вже були створені дві театральні програми – поетичні вистави за творами українських і світових класиків під назвою «Вкусіть гріховний плід життя» і «Пісні для Лелі». Їх ми представили глядачеві не лише в Калуші, але й у Києві.

– І яка була оцінка в столиці?

– Ми отримали позитивну оцінку критиків. Саме тоді вперше в столичній пресі прозвучала така назва як театр з Калуша «ЛюбАрт». Ось так в Калуші в приміщенні Союзу українок з’явився камерний сучасний театр. Оскільки тоді спостерігалася величезна прірва у популяризації театрального мистецтва по селах, то в нас була ідея, що театр працюватиме для масового глядача на злобу дня. Нашим драматургом були написані п’єси – комедії про проблеми часу «Форс-мажор» і «Грецький жених». Варто сказати, що Калуш тоді ще був досить активним у відвідуванні театру. Ми мали відповідного глядача, позитивну критику від наших письменників Анатолія Онишка, Василя Ганущака і навіть Юрія Іздрика.

– А коли прийшла ідея створення саме молодіжного театру? Чим це було обумовлено?

– На камерній сцені в союзівці показували ляльковий вертеп для дітей, Миколаївські вистави, постановки повнометражної п’єси «П’ять нещасних днів». Театр набув популярності. Автори отримали премію «Коронація слова». До «ЛюбАрту» прийшло дуже багато молоді та юнацтва. Ми були поставлені перед фактом: необхідно створити молодіжний експериментальний театр.

– Розпочали з «Екстріму»?

– Так. У 2000 році була написана п’єса під такою назвою. У ній розкрили проблеми тогочасної молоді. В текстах ми намагалися передати молодіжний сленг, характер молодих людей. Прочитали п’єсу ентузіастам, які згодилися працювати в театрі. Молоді було багато і нам прийшлося шукати сцени. Спочатку ми проводили репетиції в ПК «Мінерал». У 2006 році відбулася перша прем’єра молодіжної вистави «Екстрім». Друга наша прем’єра – еко-казка «Прибульці з планети Пластикової пляшки». Та оскільки кількість молодих учасників росла, то потрібна була постійна репетиційна зала. І нас прийняли в РБК, де молодь отримала можливість проводити репетиції в різних форматах. При театрі працювали молоді поети, рок-музиканти, тут був танець, спів. Колектив став експериментувати в сучасних форматах. Це – постановки фантастичної п’єси «Соляний Байкер» і соціальна драма «Антидот».

– А в чому ще експеримент?

– Я думаю в тому, що в «ЛюбАрті» постійно змінюється склад колективу, бо до нас приходить шкільна молодь. Постійні учасники театру Оксана Петрів, Володимир Шпагін, Олександр Галькевич уже виросли до професійного рівня. Активними учасниками театру нині є Володимир Джавага, Роман Скрипак, Маріанна Микулин, Христина Урда, Роман Якубовський. І молода зміна не відстає: Вікторія Глібко, Ольга Грицак, Дарія Стефанюк, Святослав Кузів, Юля Чура, Евеліна Шинкар, Ксенія Біріна… Список можна продовжувати до безкінечності. Та незалежно від зміни акторів, постановка, скажімо, «Екстріму» в «ЛюбАрті» – постійно діюча.

– Усі напрацювання «ЛюбАрту» були належно оцінені. Колективу присвоїли звання народного.

– У 2008 році нам запропонували подати документи на присвоєння цього звання. З того часу «ЛюбАрт» його постійно підтверджує. А торік ми отримали обласну театральну премію ім. Віталія Смоляка. Що також додало нам впевненості, адже калуський молодіжний театр вперше визнали на рівні області.

– А яка саме молодь приходить до театру і що її тут тримає?

– До театру тягнуться діти, в яких є потреба спілкуватися й розвиватися змістовно і творчо. Вони люблять книгу, музику, кіно. Я хочу сказати, що для того, щоб ця молодь була в театрі, дуже багато приклалися наші старші союзянки. Молоді люди відчувають, що їх тут люблять, розуміють, чують. Учасникам театру ми постійно організовуємо поїздки. Вони є учасниками різних фестивалів, де мають змогу поспілкуватися з визначними мистецькими особистостями. Любартівці дуже комфортно себе почувають на фестивалях у Львові та Тустані. Нас запрошують і за кордон, та все впирається в кошти. Також хлопці й дівчата приймають участь у багатьох проектах, за що я вдячна нашій союзянці Уляні Паньо. Бо саме Уляна дуже багато зробила для того, щоб молодь могла побачити світ і зреалізувати себе.

Я хочу наголосити на ось такому: якщо часто говорити про молодь, працювати з нею, мати спільні проекти, довіряти молодим людям, то можна дуже багато зробити. Тому молодь, з якою ми постійно працюємо, дає нам надії на майбутнє. Дуже правильну думку озвучив наш земляк, великий художник Петро Савчин: «України не буде доти, доки ми собою будем встидатися». Ми маємо бути впевнені в собі і формувати в свідомості наших дітей любов до минулого й повагу до тих і до того, що ідентифікує нас як національну культуру. Україна має бути в тобі, а не на тобі. Дуже легко купити дорогу вишиту сорочку і припасувати до себе. Але дуже складно сформувати особистість з національною свідомістю, гордістю й переконанням.

– Пані Любо, то можна стверджувати, що театр – Ваше життя?

 Я все життя служила театру: в дитинстві я мріяла, студенткою – вчилася, пізнавала театр, викладачем – намагалася передати свої знання і вміння студентам. І нарешті я дозріла до того, що створила театр у провінції. І він зажив, і, думаю, має право на життя. В нас є своя драматургія, але разом з тим ми не покидаємо класику – як українську, так і світову. Цього року ми сотворили подвиг – взяли до постановки п’єсу французького драматурга, класика абсурду Ежена Йонеско «Урок». Прем’єра планується на кінець квітня.

 Знаю, Ви переконані в тому, що театр як такий – це є вагома частина національної культури. А чи спостерігаються зараз якісь здвиги в розвитку театрального мистецтва в Україні?

Усі цивілізації мали театр і про нього ми сьогодні вчимо. Тому коли оживає театр в країні, це значить, що країна починає жити. Мене тішить, що за багаторічні роки мовчання театру в оці два останні роки театральне мистецтво в Україні дуже активізувалося. У нас утворилося багато нових колективів. Процес пішов дуже активно. Зараз створена Гільдія незалежних театрів і в ній уже зареєстровано 400 колективів. Якщо так справа піде далі, то, думаю, що театр має майбутнє. Хочеться наголосити, що театр – живе мистецтво, яке дуже залежить від глядача. Це є взаємодія, діалог між митцями і народом. Якщо налагодиться цей діалог, театр зможе зробити дуже багато для формування національної культури. Як би це пафосно не звучало, але я вірю в театр, люблю його і заражаю цим інших. І, користуючись нагодою, запрошую поціновувачів цього високого мистецтва на святкування (творчий звіт) «ЛюбАрту» 31 березня в РБК, що на вулиці Шевченка, 8. Чекаємо вас на 18-ту годину.

Дарія ОНИСЬКІВ


Олександр Галькевич: «У пошуках костюмів ми часто йдемо у секонд-хенди»

Його сміливо можна назвати креативною особистістю. Олександр Галькевич вже більше десяти років займається фотографуванням та грає у «ЛюбАрті». Він захоплюється красою пейзажів, а походи в гори є його пристрастю. В свій час закінчив Калуське ВПУ №7 за спеціальністю «Оператор комп’ютерного набору». А театральну майстерність, як і вміння спіймати хороший кадр, опанував самотужки.

До театру, який очолює Любов Липовська, потрапив випадково.

Спершу як глядач:

− До театру мене привела дівчина, з якою я зустрічався. Вона там грала. Одного разу на репетицію вистави не прийшов актор, і я його замінив. Ось так розпочалося моє театральне життя.

Вживатися у роль Олександрові неважко. Адже він погоджується зіграти лише тих персонажів, які йому імпонують. Цьому сприяє і керівник «ЛюбАрту» Любов Липовська

− Якщо я розумію, що з образом героя не справлюся, то навіть і не буду намагатися його грати. Своєю улюбленою роллю вважаю калуського дивака Льондона, − каже Олександр

За словами любартівця, театр допоміг йому розвинути харизму, удосконалити ораторське мистецтво та побороти невпевненість у собі:

− Перший раз, як виходив на сцену, був невпевненим у собі. Мені було страшно. Але з роками цей страх зникав, і зараз на сцені я почуваю себе комфортно. Чесно кажучи, вже навіть скучив за тими першими моторошними відчуттями перед глядацьким залом.

На вистави, які підготував «ЛюбАрт», приходить різна публіка. − Завжди вистачає калушан, смаки і уподобання яких співпадають з нашими. Приходить як і молодь, так і зрілі глядачі, − розповідає Олександр.

Також він додав, що «ЛюбАрт» старається при можливості йти в ногу з часом, слідкувати за прогресом і театральним розвитком. На жаль, їхній творчий колектив майже все робить за рахунок власних коштів.

− Звісно, нашому театру не вистачає фінансування. Інколи нам допомагають різні перемоги у грантах. У пошуках костюмів ми часто йдемо на секонд-хенди, де трапляється хороше сценічне вбрання за мізерними цінами, − запевнив актор.

А ще Олександр Галькевич запросив усіх бажаючих з нагоди Дня театру прийти на їхню виставу, що відбудеться в суботу, 31 березня, о 18.00 в РБК.

 

         Ірина КМІТЬ

Login to post comments