В розрізі подій в Україні в період 2014-2017 рр. в площині ідеологічної імперської пропагандистської політики «Кремля», георгіївська стрічка стала в нашій державі одним із символів російської окупації та агресії. Вона має вигляд смужки з трьома чорними і двома жовтими (або помаранчевими) смугами, та на постійній основі використовується під час проведення різного роду заходів за участі громадськості в т.зв. «ДНР» та «ЛНР» та подекуди і на підконтрольній українській владі території.

Перш за все давайте звернемося до історичного контексту походження даного символу, з метою більш ширшого розуміння процесів, які сьогодні вигідні Російській федерації як державі-агресору в плані спекуляції даною символікою, для досягнення своїх імперських цілей.

Так, вперше георгіївська стрічка використовувалася ще при оформленні російських імперських нагород. Запроваджена 1769 року, разом із встановленням Ордена Георгія, за наказом російської імператриці Катерини ІІ. Застосовувалася в оформленні низки військових нагород імперії – Георгіївського хреста та Георгіївської медалі. Також вживалася як військовий аксесуар знамен і штандартів підрозділів російської армії, які заслужили його за відвагу в боях.

1769 рік – початок використання стрічки в оформленні низки нагород, знамен і штандартів армії Російської імперії

Після Жовтневого більшовицького перевороту 1917 року та впродовж Громадянської війни 1917–1920 років в Росії георгіївська стрічка використовується в середовищі військових Білого руху, як символ неподільної Росії та російської військової слави.  

1917-1920 роки – символ військових Білого руху в період Громадянської війни в Росії

Зокрема, була присутня на нагородах Добровольчої армії – знаках «За Крижаний похід» і «За великий Сибірський похід». Після поразки Білого руху і встановлення в Росії більшовицького режиму використовується російськими націоналістичними і фашистськими організаціями 1920-1930-х років в еміграції. 

1920-1930 роки – символ більшовицького режиму в Росії та російських націоналістичних і фашистських організацій

Під час Другої світової війни 1939-1945 років георгіївська стрічка вживалася російськими парамілітарними організаціями, що підтримували Нацистську Німеччину у боротьбі проти Радянського союзу. Зокрема, була присутня серед нагород вояків Російської Визвольної Армії (під проводом генерала Власова), Комітету визволення народів Росії та Козачого Стану. 

1939-1945 роки – символ російських військових («власовців»), що підтримували Нацистську Німеччину

Однак, георгіївська стрічка не використовувалася в системі нагород СРСР, оскільки вважалася ворожим символом колишньої імперії. Проте з 1943 року, з метою підняття патріотизму в ході війни, була інкорпорована до радянського Ордена Слави як «гвардійська стрічка». 1945 року гвардійська стрічка вжита на радянській медалі «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» 

1943 рік – символ перемоги СССР над нацистською Німеччиною

У 2005 році в Росії стартувала акція «Георгіївська стрічка»  для пропаганди перемоги Росії у німецько-радянській війні 1941–1945 років, як символ російської мілітаристичної могутності, слави імперії та радянського минулого. Не випадково, що ця акція почалась одразу після перемоги Помаранчевої революції та провалу планів взяття під повний контроль України. Георгіївську стрічку намагались протиставити помаранчевій символіці та утвердити як символ «російського світу». Щорічне розповсюдження російської імперської символіки є тепер невід'ємною складовою кремлівської пропаганди. 

2005 рік – пропагандистський символ одноособної перемоги Росії у світовій війні 1941–1945 років

З 2014 року з настанови «Кремля» георгіївська стрічка, як ідентифікуюча та об’єднуюча ознака почала активно використовувалась так званими «силами самооборони Криму» та в середовищі проросійськи налаштованих сепаратистів на території України в результаті чого стає одним із символів сепаратизму в Україні.  

2014 рік – символ «сил самооборони Криму» та проросійських сепаратистів на території України

Сьогодні стрічка активно використовується на Сході країни бойовиками для розпізнавання «свій-чужий». Георгіївська (гвардійська) стрічка стала символом російської окупації та агресії.  

2014-2017 роки – символ бойовиків т.зв. «ДНР/ЛНР» та сепаратизму на Сході України

Як бачимо з історичного ракурсу за останні 250 років, символ стрічки сім раз змінював своїх «господарів», які намагалися використати її в своїх силових сценаріях революційної зміни чи захоплення державної влади як в своїх межах, так і за кордоном. Двоколірна смужка слугувала та слугує умілим інструментом в руках багатьох режимів імперської російської політики, та використовувалася в оформленні нагород, знамен, штандартів, а на сьогоднішній спекулятивно використовується як один із об’єднавчих факторів для поширення ідей сепаратизму та розбудови псевдореспублік «ДНР/ЛНР» на південному-сході нашої держави.

Це призвело, зокрема, до відмови використання георгіївської (гвардійської) стрічки під час святкування Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги у 2015 році в Україні. Таким же чином зробили сьогодні більшість країн колишнього СРСР. Найбільш виразно це було здійснено у Республіці Білорусь. Пропозиції заборонити використання георгіївської (гвардійської) стрічки та запровадити юридичну відповідальність за її пропаганду сьогодні також розглядаються парламентами Латвії та Молдови.

Враховуючи вищеописану проблематику, суспільну небезпеку поширення даної стрічки та подальшої неможливості терпимості «георгієвського двоколору» з метою встановлення адміністративної відповідальності за виготовлення та пропаганду георгіївської (гвардійської) стрічки Верховною Радою України 16.05.2017 року був прийнятий Закон України №2031-VIII «Про внесення зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо заборони виготовлення та пропаганди георгіївської (гвардійської) стрічки» спрямований на встановлення диференційованої адміністративної відповідальності за дії, спрямовані на пропаганду в Україні георгіївської (гвардійської) стрічки, як символу російської окупації та агресії».

Підсумовуючи сказане, напрошується єдиноправильний висновок – публічне використання георгіївської (гвардійської) стрічки у пропагандистських цілях несе суспільну небезпеку, має провокативний та зомбуючий характер, поширює ідеї сепаратизму та федералізації України, а тому з 16.06.2017 року законодавчою гілкою влади нашої держави віднесено до адміністративних правопорушень.

Нещодавно у приміщенні Центральної бібліотеки ім. Т. Шевченка відбулося представлення старовинної Калуської метрики. Це стало своєрідним подарунком калушанам до Дня міста та чудовою нагодою пролити світло на його минувшину, на життя попередніх поколінь мешканців Калуша.

Музейні працівники, як і представники багатьох інших професій, мають своє професійне свято – Міжнародний день музеїв, який відзначається 18 травня. У цей день більшість музеїв працюють безкоштовно, проводять якісь заходи і радо показують свої виставкові зали. Усе це задля підвищення культурної свідомості суспільства. День музеїв вшановується у всьому світі, оскільки музейні працівники причетні до ознайомлення людей з історією, високим мистецтвом і досягненнями людства.

Цьогоріч виповнюється 210 років з часу започаткування в Калуші дзвоноливарні Михайлом Фельчинським. Вона діяла в нашому місті майже півтора століття. Перед Другою світовою війною спілка «Ліярня дзвонів Братів Фельчинських у Калуші» успішно конкурувала з німецькими дзвоноливарними фірмами, хоча ті мали значні державні пільги. Кампани Фельчинських звучать у Іркутську й Стокгольмі, в Камеруні й Перу і найбільший з них важить 11 600 кг.

Якось до редакції завітав калушанин Богдан Гайва. Він виріс у сім’ї січового стрільця Федора Гайви. Цікавиться історією рідного краю й старається наповнити її відомими йому фактами. Вважає, що ми маємо знати якнайбільше імен тих, хто боровся за вільну, незалежну Україну.

Україна підійшла до четвертої річниці закінчення другого Майдану. Саме 18-22 лютого 2014 року вирішувалася доля її народу. Усі пам’ятають ті майже апокаліптичні кадри протистоянь у самому центрі Києва. Це фантастично-моторошне поєднання чорного диму, вогню та льоду. Стрілянина на вулицях української столиці давала відчуття якоїсь нереальності того, що відбувалося на очах усього світу. Свідомість відмовлялася вірити у те, що це – не десь на Балканах чи на Близькому Сході, як ми звикли чути, – а тут, у нас вдома.

Майдан переміг. За цю перемогу віддала життя Небесна Сотня. Але шрами на тілі нашої країни залишилися помітні. Майдан став водорозділом. Україна після нього ніколи вже не буде такою, як була до цього.

Днями у Калуші відбулася презентація книги Миколи Когута «Галичани – герої Крут», присвячена столітній річниці відомого бою. Редакція «ДП» вирішила звернутися до автора з проханням розповісти про роботу над цим дослідженням та взагалі про краєзнавчу діяльність. Адже Микола Когут давно і плідно співпрацює з нашою газетою. Він охоче погодився відповісти на наші запитання.

22 січня – День незалежності України. Погодьтеся, звучить дивно і незрозуміло. Однак за усіма правилами історичного календаря цього дня наша країна повинна була б святкувати день свого народження. Тому що саме 22 січня (9 січня за старим стилем) 1918 року у Києві Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Сергій Плохій – українсько-канадсько-американський історик, спеціаліст з історії Східної Європи. Виріс у Запоріжжі, закінчив Дніпропетровський державний університет. На початку 1990-х років перебрався до Канади на викладацьку роботу. У 2007 році переїхав до США, де обійняв посаду професора історії України Гарвардського університету, штат Масачусетс. До кола наукових інтересів Плохія належать дослідження раннього періоду нової історії (з ХVI до XVIII ст.). Останнім часом його цікавить проблематика ХХ століття. Він видав десяток ґрунтовних історичних робіт. Особливо варта уваги фундаментальна праця історика «Ворота Європи: Історія України» (2016). Ця робота, на думку критиків, є найамбіційнішою та найсерйознішою за останні роки спробою розповісти широкому читачеві – західному і не тільки – про Україну з академічної позиції, але популярною мовою.

Вихід кожної наукової монографії Сергія Плохія стає важливою інтелектуальною подією для західного та для українського читача.

Наша редакція вирішила зв’язатися з автором, який зараз мешкає у США, щоб уточнити деякі моменти і дізнатися більше про його наукові праці. Сергій Плохій люб’язно погодився відповісти по скайпу на наші запитання в інтерв’ю.

Ім’я уродженки Миколаєва, що на Львівщині, Ірини Стадник фактично невідоме на її малій батьківщині, оскільки ще в дитячому віці вона з родиною виїхала на Калущину. Зараз є можливість не тільки виправити це, а й зробити нарис про її життя та діяльність, що стало можливим завдяки допомозі дослідників Романа Сколоздри, Миколи Когута, Василя Ільницького, Марти Гавришко, Андрія Усача та Петра Ганцюка.