Рід Срібняків планує зібратися навесні в Грабівці

У молодому віці, коли здається, що все попереду, чомусь рідко задумуєшся, хто ми і хто наші батьки, діди-прадіди… І тільки з роками усвідомлюєш, як важливо зберегти в серці й пам’яті оту часточку минулого свого роду, щоб передати ці знання дітям і онукам. На жаль, багато людей, від яких можна було б почерпнути інформацію про свій рід, відійшли у засвіти – такий закон земного життя…

Ідея виникнення й створення дерева роду виникла в мене десь шість-сім років тому. Коли занурююся у минувшину, у світ спогадів, немовби потрапляю у якийсь таємничий лабіринт, з якого непросто вийти, вирватися. А який позитивний заряд отримую, спілкуючись з людьми похилого віку! Тому дуже часто навідує думка: як багато втрачено і як шкода, що не встигла досхочу поспілкуватися з родичами, котрі могли б так багато розповісти.

І все ж за роки, відколи захопилася цим переплетінням людських доль, мені вдалося відтворити дерево родів Гринівих і Яричів, Мотровичів і Надрагів – по лінії батька, Яцківих і Срібняків, Бобиків і Дем’яників – по лінії матері, Хмелівських, Фіртасів і Яцківих – по лінії мого чоловіка.

Зі всіх відтворених родів дуже легко дався рід Срібняків, який пустив свої корені з села Грабівка Калуського району. Чому легко? А тому, що спілкуючись із його представниками, я була приємно здивована: багато людей знають про свій рід, як кажуть в народі, з глибини душі. Про своїх предків у родинах Срібняків переказують з покоління в покоління. А це свідчить про те, що цей рід ніколи не вимре.

Отож моя прабаба Анна Матвіївна Срібняк у 1908 році вийшла заміж у село Гринівка за Михайла Івановича Яцківа. Вона була наймолодшою із десяти дітей, які вижили й створили свої сім’ї. Хтось – у селі Петранка Рожнятівського району, хтось – у селах Глибоке та Гринівка Богородчанського району, а хтось залишився ґаздувати в рідній Грабівці.

Я не випадково вжила слово «вижили». У моїх пращурів Матвія Михайловича Срібняка та Ксенії Іванівни Рибій (Срібняк), за спогадами родичів, було 24 дітей. Це неабияк зацікавило. Адже важко уявити, як жінка могла привести на світ Божий стільки дітей. Але коли зібрала інформацію про народжених сімнадцятьох дітей і, зі спогадів рідних із Грабівки, про те, що в баби народжувалися й мертві діти або яких не встигли охрестити (немає записів у церковних книгах), то зрозуміла, що це є правдою. Багатьох косили епідемії, що лютували в той час. Не оминули ці біди й родину Срібняків: у листопаді 1878 року від дифтерії померло відразу четверо дівчат різного віку, а ще троє дітей також померли у маленькому віці в різні роки.

Десятеро ж синів і доньок роду Срібняків поодружувалися хто куди: Федір Срібняк знайшов собі пару у селі Глибоке. Олекса та Анна – в селі Гринівка. Павло, Михайло та Настуня – в селі Петранка. Іван, Василь-Мойсей, Марія і Параска звили сімейні гніздечка у рідному селі Грабівка. З роками свої корені Срібняки пустили по всій Україні та за її межами.

Наведу суттєву деталь. Мій прапрадід Матвій Михайлович Срібняк був знаною людиною й заможним господарем у Грабівці. Мав молочарню, кузню, олійню. Але найбільше захоплювався бджільництвом. За свідченнями родичів, у нього була велика пасіка. Мед у бочках возив до Калуша, а звідти його експортували в інші країни. Не дивно, що багато Срібняків захоплюються бджільництвом і сьогодні.

Не можу не згадати зустріч-розмову із Ганною Василівною Барган (Давидюк) із Хмелівки Богородчанського району, для якої Матвій Михайлович Срібняк доводився прадідом. Знайомство з нею в лютому минулого року залишиться в моїй пам’яті на все життя. Її спогади про родичів із Гринівки, Петранки та Грабівки були настільки теплими й зворушливими… Це дає зрозуміти й відчути зміст життя, його ціну, важливість підтримання родинних стосунків. Подібні теплі спогади назавжди залишаться й від спілкування з Марією Мандзюк, Михайлом Срібняком, Євдокією Корольчук, Василем Морисом з Петранки, Василем Срібняком і численною родиною з Грабівки.

Долаючи дорогу до Глибокого чи Хмелівки, до Грабівки та Петранки через Чорний ліс, щоб зустрітися з рідними, завжди згадувала свого діда Василя Михайловича Яцківа – сина Анни Матвіївни Срібняк. Більшу частину свого життя він був незрячим. У 24 роки далися взнаки фірманка й цвигання у Глезінгеровому лісі. Проте сліпота не ставала йому на заваді у прагненні зустрітися з ріднею у вищезгаданих чотирьох селах. Щоправда, аби дістатися до них, брав із собою попутника й підказував, якою лісовою стежкою йти. Адже не одну з них стоптав замолоду та їздив, працюючи у лісі. В кожному із сіл добре пам’ятають, як він майстерно грав на губній гармошці і «козі» – народному інструменті, який самотужки виготовив із шкіри кози. А скільки українських пісень він знав, ніхто навіть не береться вгадувати – безліч!

У славній родині Срібняків уміли цінувати не лише народні традиції, звичаї, а й українську пісню. І хоч жили здебільшого бідно, багато працювали, та не цуралися й зверталися один до одного з найменшого приводу чи без нього. На храмове свято в тому чи іншому селі рідні збиралися гуртом, незалежно від обставин і погоди – ллє дощ чи мете хуртовина. Це було не тільки усталеною традицією, а насамперед – святим обов’язком кожного. Найбільше єднали за святковим столом щира розмова й пісня, яка лунала в кожній хатині. Прикро, що ця родинна атмосфера нівелюється з роками.

А хіба не з отаких цеглинок складаються справжні сімейні цінності, формується любов до рідної землі й отчого краю, які переростають у найважливіше – патріотизм?! Чимало синів і доньок з роду Срібняків у час національно-визвольної боротьби 40-50-х років минулого століття поклали свої життя за вільну й незалежну Україну. Серед них – сотенний Матвій Сьомак («Гонта») з Петранки, син Настуні Матвіївни Срібняк. Він загинув від рук енкаведистів у Чорному лісі навесні 1946 року. Похований на сільському цвинтарі в Грабівці зі своїми бойовими побратимами. Разом із Матвієм Срібняком загинув його брат Срібняк Матвій Іванович, син Срібняка Івана Матвійовича з Грабівки.

Не можу не згадати про Срібняк Настуню Василівну, яка була зв’язковою. Носила штафети з Чорного лісу до Гошева через річку Свічу, долаючи через підвісну лавку. Загинула вона в 1947 році.

Моя тривала праця над деревом великого роду наближається до завершення. Сподіваюся, що її кульмінаційним моментом стане зустріч усіх десятьох гілок, які розрослися від дітей Матвія Срібняка й Ксенії Рибій. Плануємо, що вона відбудеться 30 квітня 2017 року.

Своєрідним прологом до такої очікуваної події стала зустріч наприкінці червня минулого року в Грабівці. У мальовниче село, оточене Чорним лісом, зібралися представники роду Срібняків з Гринівки, Глибокого, Петранки. Зустріч відбулася у місцевій церкві Різдва Христового. Була відправлена панахида за всіма померлими з цього роду на могилі прапрадіда Матвія Срібняка. А похований він на території духовної святині – за великий внесок у її будівництво. Потім усі помолилися на могилі Матвія Сьомака («Гонти»).

У той день була й зворушлива зустріч у місцевому клубі, насичена спогадами, новими знайомствами… А на завершення – відвідини обійстя Срібняків, звідки, як пташки з гнізда, вилетіли десятеро дітей – продовжувачів великого і славного роду.

Дякую Богу, що надихнув мене на вивчення свого родинного дерева, додав терпіння, наполегливості і завзяття в цій копіткій справі. Сподіваюся, що в недалекому майбутньому ще зберуться разом сім’ї Гринівих, Яричів, Хмелівських, Яцківих… А також знаю, що ці рядки прочитають багато Срібняків, які вже й забули, що вони з цього роду. І в ці хвилини пригадають своїх батьків, дідів, бабусь і виявлять бажання зустрітися та відвідати родинне село своїх пращурів. До зустрічі у Грабівці!

Ніна ХМЕЛІВСЬКА, жителька села Гринівка Богородчанського району

dzp

Login to post comments