Справжня школа

Легко дається будь-яке навчання, якщо воно кероване бажанням. Іншими словами – легко навчитися тому, що любиться. Мова піде про школу як початкову, так і вищу… або про виховання і культивування істоти Людина.

Щоби виростити добре дерево і щоби воно давало добрі плоди – потрібен добрий ґрунт і сприятливе середовище. Чи не так з людиною? Нехай тим «ґрунтом» буде суспільство, «сіячами» – родичі, а кліматом назвемо звичаї, обряди, традиції, а головне, моральні засади того народу, серед якого народжується людина.

Першими навчителями народженої дитини є мама і тато. Додамо ще той простір, який оточує дитину: житло й предмети у нім, а далі подвіря, домашні тварини, сад і город. Зауважити варто, що діти, народжені в багатоповерхівках, позбавлені такого повноцінного простору. Отже, найпершими навчителями народженої дитини є мама і тато. І велике благо, якщо вони люди мудрі, а в сімї панує взаємоповага, а не цигарковий дим перемішаний з лайкою, докорами, а часто з випарами алкоголю. В таких якихось умовах дитя починає свій розвиток.

Наступним етапом, або продовженням виховання, є школа. І ось тепер відбуваються революційні зміни в житті дитини, і до таких змін звикати їй дуже і дуже важко. Еволюційні зміни, без сумніву, були б на користь. Потрапивши у великий гурт однолітків і старшокласників, дитина зустрічається із зичливістю, а також з погордою, зневагою і несправедливістю. І якщо не розуміє, то добре відчуває відношення до себе учнів і навчителів. Після шкільних занять з радістю розповідає родичам про все, що запам’яталось радісне, або зі смутком про якісь жалі, а ті жалі породжують запитання. Добре, якщо мудрі родичі, але якщо не дуже… Дитя починає розуміти, що є щось, що називається кривдою, а цього збагнути йому ніяк не під силу.

Шкільні завдання, переважно на початках, викликають цікавість і бажання їх виконувати, але з часом, з роками вони гаснуть і перетворюються на «мус». І якщо не виконувати цей «мус», то можна отримати таку оцінку, через яку мама насварить. І ось вже на третьому або на четвертому році навчання перетворюється на муку. Далі з’являється страх перед учителем, родичами і постійне відчуття провини.

З переходом до старших класів складність навчання збільшується, а з нею і нелюбов до школи. І ось із тридцяти учнів двадцять сім починає замислюватись: читати і писати знаємо, таблицю множення також, але навіщо ці «тангенси-котангенси». Виявляється, що треба знати всім без винятку хімічні і фізичні процеси в природі, в лабораторних дослідженнях, а також у наукових винаходах. В стосунку до природи воно ще якось зрозуміло і цікаво, але в іншому стосунку… Без батьків – домашніх завдань не виконаєш, а в нинішній час ще й наймай репетитора. Що за чудасія нинішня школа? Дитина не розуміє – невже усім тридцяти колегам у класі усе оце буде необхідне у майбутньому житті.

Література переважно подає твори до вивчення далеко не по віку дитини, а тому вони незрозумілі для неї. Пригадую, як нас у чотирнадцять років заставляли вивчати напамять «Як умру, то поховайте» або «Реве та стогне…» мого улюбленого Тараса Шевченка, який мені став улюбленим по тридцяти роках. Цей ряд прикладів можна продовжувати… Прекрасними літературними творами, але не по віку учня, виховується нелюбов до книжки. Хто ж створює такі програми шкільного навчання і з якою метою? Здається, що теперішні учителі такого запитання не задають ні собі, ні комусь.

Мені особисто у житті стала у пригоді тільки таблиця множення, але ніяк не квадратні рівняння, і напевно, всім моїм однокласникам, за винятком, можливо, трьох, чотирьох. Навіщо мучили алгеброю, геометрією стільки років усіх без винятку?

Добре, що мій тато зібрав велику бібліотеку і пропонував твори згідно з моїм віком, і розвив у мені любов до читання. Але чи багато таких татів? Я любив історію, географію, літературу (але ті твори, що були зрозумілі), філософію, яка трохи просочувалася через предмет суспільствознавство. Також легко давалась біологія, а англійську засвоював під час уроку і вдома не було потреби над нею сидіти. До гуманітарних і до філософських наук моя природа схилялася, але аж ніяк до точних наук.

Чому віками і аж до нині не беруться до уваги природні нахили, здібності учня? Вважається розумним той, хто успішний у математиці, а література чи інші предмети по значенню вважаються далеко менші, хоча усім відомо, що якраз гуманітарні знання дають можливість людині удосконалюватись. Переконаний, що розуміння поезії є вищим, аніж знання в області хімії чи математики. Всі діти – здібні, але здібності мають різні.

Пригадую гумористичний монолог усім відомого Жванецького, коли першокурсникам вишу викладач під час лекції говорить: «Забудьте усе чого вас навчали у школі. Вас там навчали всьому, що завгодно, але не тому, що потрібно». А далі, по закінченні вишу, студент, потрапивши на підприємство, чує від директора щось вже знайоме: «Забудьте все чого вас навчали в інституті – тут воно вам не пригодиться». Чи мало правди в цьому монолозі?

Отож чи не абсурдом (по-українськи – дурістю) є нинішня школа, коли змушують вивчати те, що в житті ніколи не знадобиться, а складність шкільних завдань завищена щодо вікових можливостей дитини. Чому би, починаючи від шостого року навчання, давати дитині більше того виду знань, до якого у неї є природні нахили. Натомість уперто «тероризують» учня, виконуючи програми написані у високих кабінетах чиновниками від освіти, які, емітуючи роботу, вигадують все нові труднощі для школяра і безперестанно над ним експериментують. Чи не є така діяльність того міністерства злочинною?

Відомо, що можновладці різного калібру в минулі і теперішні часи не зацікавлені, щоби народ, який ними експлуатується, був освічений. Хтось з давніх мудрих людей сказав, що найбільшим ворогом народу є його влада. І якщо дитина не любитиме школи, не любитиме навчання – виросте примітивним обивателем… і це є мета так званої шкільної програми виховувати не патріотів своєї держави, а люмпена, або іншими словами – примітивного пристосуванця, а навіть боязливого раба, який завжди щось винен «родінє». А в разі потреби стає «гарматним м’ясом», а для цього вигадали загальну військову повинність з присягою так званій Батьківщині. І цей страх, це відчуття вини культивується, починаючи від школи, через все життя: у школі страх через незнання, або недостатнє знання, що породжує переживання, щоби не викликали відповідати; у виші страх перед екзаменами, який змушує хитрувати, викручуватись; на підприємстві страх перед роботодавцем, а далі страх за своїх дітей, які також почали торувати подібну життєву колію.

А тим часом теперішня реальна школа успішно мучить дітей і викликає до себе огиду… а ще не мало в цьому винні учителі. Чи великий відсоток педагогів серед учительського складу, запитання риторичне.

Відсутність справжньої освіти є причиною нашого безконечно «радісного» життя, наших вічних життєвих проблем.

Розумне навчання, справжні навчителі та педагоги, які працюють не тільки з причини заробітку, у змозі виховувати громадян-патріотів, створювати націю з високим рівнем життя.

Віктор КОНІВ

Login to post comments