Твоїм назавжди

 

Богдан називав її «своєю Зіронькою» та був найбільш уважним і галантним кавалером, з усіх чоловіків, які раніше прагнули її уваги. Богдан любив ті романтичні «дурниці», які змушували її сердечко тріпатися горобчиком. Усякі несподівані зустрічі, випадкові дотики рук, прогулянки парком до заходу сонця… А, Матінко Божа, які солодкі компліменти сочилися з уст цього чоловіка, наче він перед цим зарядився сотнею поетичних цитат в місцевій бібліотеці. І, найголовніше, ви не повірите, любі подружки, він таки упав дорогою штаниною у весняну багнюку, промовляючи: «Зіронько, будь моєю дружиною».

Богдан трапився Зоряні, мов якийсь наглий джекпот. Герой-коханець, що випадково помилився знімальним майданчиком і прибився до бідної дівчини замість пещеної кінозірки. Принц, а щоб тобі, на білому «Мерседесі».

З однією-єдиною малюсінькою вадою. І ґандж той був у тому, що її Богданчик був трішки одружений.

– Ну, і що з того? – переконувала себе Зоряна, відпрацьовуючи на самоті власний спітч, перш ніж зізнатися матері. – Дружині Богдан давно відкрився – та отримає квартиру. Сину – аліменти. А нам з Богданчиком – наше нестримне кохання! Всі будуть задоволені.

– Та ж кохаю я його, кохаю! – драматично заламувала руки дівчина перед дзеркалом, хоча те й не дорікало їй нічим. – Кохаю так, що аж млосно стає від думки втратити Богдана. Як тільки уявлю, що все, немає, пропав він з мого життя, хоч до магазину біжи за милом.

А коли справа дійшла до того, щоб поговорити з мамою, Зоряна змогла видушити з себе лише кілька коротких речень:

– Ма, ми з Богданом вирішили зареєструвати шлюб. Квартира залишається його дружині. Він житиме з нами місяць чи два, допоки ми не купимо будиночок в передмісті.

Здивуванню дівчини не було меж, бо мати лише мовчки похитала головою: не сліпа, бачу, до чого справа йде.

– Ходімо-ходімо, Зіронько, не бійся, – підбадьорював її Богдан, витягуючи за руку з машини. – Моя колишня сцен влаштовувати не буде. Але якщо тобі незручно підніматися в квартиру, то почекай тут, внизу. Речі вже давно зібрані, лише в машину завантажити. За п’ятнадцять хвилин виїдемо і забудемо все це, – чоловік обвів поглядом п’ятиповерхову «хрущовку», – мов страшний сон.

Раптом з дитячого майданчика, поправляючи шлейку джинсового комбінезона, що вперто спадала з рамена, кинувся бігти малюк:

– Тату, тату!

Син, – здогадалася Зоряна, – Сергійко. Час розпався на калейдоскоп кадрів. Ось – її Богдан байдуже повертається й рушає до підїзду. Наступна мить – напереріз весело стрибає хлопчик, прагнучи ухопити батька за штанину. Десь, окремо, збоку біжить тінь старої жінки, охоплена полум’ям зневаги. То, певно, теща Богданова намагається втримати онука від непристойної, на її дорослий погляд, поведінки. Ой, яке кіно. І в центрі усіх цих вируючих емоцій – Зоряна, щоки якої умивають злі, наглі сльози.

Якась сила опускає її мало не на коліна і заставляє перехопити Сергійка:

 – Любий, зачекай. Твій батько зараз повернеться.

Чому дівчині здається, наче вона говорить чужим голосом? Наче сама не своя і, взагалі, вона зараз – чотирирічний хлопчик. І це хтось невідомий пригортає її до своїх грудей і заспокоює брехливими словами:

– Не хвилюйся. Твій батько залишиться лише твоїм назавжди. Він приходитиме, гулятиме з тобою, даруватиме нові іграшки. Він нікуди не зникне, не розчиниться в повітрі. Він не пропустить жодного твого дня народження. Жодного спортивного змагання чи шкільного концерту. Він обов’язково буде на твоєму випускному. І колись він поведе тебе під вінець…

О, Господи, про що це вона говорить з маленьким хлопчиком?

Сльози стають нестерпними, пекучими, мов рідка сіль. Зоряна розчавлена і зруйнована. Їй здається, що ось-ось пам’ять поверне їй те обличчя, яке назавжди поглинуло забуття. Бо не може вона, просто не може, пам’ятати свого батька, який залишив її двадцять років тому.

 

Ліна НЕСТОР

Login to post comments