Оптимісти

– Ганю, ти лиш глянь, що в Інтернеті пишуть, – сухенький дідусь з сивим чубом і «римським» профілем, скрегочучи від напруги, потягнувся скаліченою ще замолоду рукою за окулярами.

– Ганю! Ти там ще жива? Не впала де при своїх баняках? – перепитав чоловік і натягнув на носа свої старі, але фест ще добрі «очі». Одна дужка без особливої охоти таки зачепилася за вухо, а гумка, що слугувала другою – залишилася теліпатися перед носом.

– Штефко, – на кухні щось блискавично гримнуло і за спиною згорбленого за ноутом діда чорною хмарою матеріалізувався силует супружниці, – ти знову дурницями займаєшся? Що всі уже лоти на аукціон виставив? І тії китайські портки, що ти, ледащо, скупив бозна-навіщо місяць назад?

– Та дай, Ганю, – відмахнувся від дружини, – трохи перепочити. Бо пальці болять записувати ті лоти, адреси і способи доставки до твоєї «бухгалтерської» книги. Он краще новини почитаймо. Що в світі сі робить…

– І що робиться, Штефко?

– Сама дивись. «Вмирання українців прискорюється шаленими темпами… Щорічно втрачаємо населення майже одного невеликого обласного центру, такого як Тернопіль чи Івано-Франківськ, або одразу кількох великих райцентрів… На 63 живонароджених в нас приходиться 100 померлих. При цьому для збереження людського потенціалу держави уряд не робить навіть необхідного мінімуму…»

– Ой, чоловіче, а то хто пише? Чи не та біснувата депутатка, яка сі аж тіпає, мов від падучої, бо у неї з подільниками віджимають торгівлю пігулками, дипломами і теплими дохторськими кріслами?

– Яке мені діло, хто пише. Хіба то не правда? Вмирають-вмирають українці від інфарктів, інсультів, раку…

– Хто вмирає? Ти вмирати зібрався, діду? – не на жарт завелася баба Ганя. – Я ось вмирати не хочу. І знаєш чому, Штефко? Бо часу не маю! В мене ще японська вишня, яку я на пробу в саду висадила, не зацвіла. Калинівка ще не настоялася. У мене онучка – молодша, улюблена – заміж не видана, а правнучка перша – школу не закінчила! Та я місяць тому зареєструвалася приватним підприємцем і ще свого першого балансу не здавала! Я вже не кажу про те, що згорить наш тур до Парижа, якщо я зараз ноги відкину.

– То, Ганю, не в нашій силі… Не владний чоловік над смертю, – перелякано зашепотів дід, мало не плачучи від трагічності проголошених сентенцій.

Але жінка відійшла так само швидко, як перед цим спалахнула, і вже без гніву, примирливо і ніжно цмокнула чоловіка в лоба:

– Дурню ти, Штефко. Не все залежить, але багато. Добро би було тим паскудам, які з ранку до вечора розповідають, як у нас погано. Може й мруть ті, хто все життя гарують без розуму і банують без сорому. А якщо мудрій людині є для кого жити, то чого би не зостатися довше на цьому світі? Так що, Штефко, пустися ти того свого декадансу. Давай швидше викладай на сайт китайські портки, на яких сам вирішив зробити ґешефт. Бо ми ще з тобою Парижа не бачили. І онуку, до речі, заміж не видали…

 

Ліна НЕСТОР

Login to post comments