Перша дзвоноливарня Фельчинських була відкрита в Калуші

Цьогоріч виповнюється 210 років з часу започаткування в Калуші дзвоноливарні Михайлом Фельчинським. Вона діяла в нашому місті майже півтора століття. Перед Другою світовою війною спілка «Ліярня дзвонів Братів Фельчинських у Калуші» успішно конкурувала з німецькими дзвоноливарними фірмами, хоча ті мали значні державні пільги. Кампани Фельчинських звучать у Іркутську й Стокгольмі, в Камеруні й Перу і найбільший з них важить 11 600 кг.

До цієї дати в Калуші видали поштівку, на якій зображено адміністративний будинок дзвоноливарні, що навпроти нинішньої третьої школи. Заплановано також видання буклета, в якому буде описана історія родини Фельчинських. Може побачити світ і каталог дзвонів, які на нині досліджені в Калуському районі. А ще на калушан і гостей Калуша до Дня міста очікує виставка дзвонів у краєзнавчому музеї. Заплановано провести в цьому році наукову конференцію. У Калуші ведуть розмови й про створення в майбутньому музею дзвонів.

Невипадково саме в цьому році вчитель історії Калуської ЗОШ №4 Світлана Загребельна разом із своє ученицею Ольгою Левко працювали над науково-дослідницькою роботою «Благовіст рідних кампанів – предмет нашої гордості і похвали (1808-2018)». У ній якраз досліджено дзвоноливарство в Калуші. Ця робота, як уже повідомляли «ДП», високо оцінена як на обласному, так і на всеукраїнському рівнях. Ольга Левко каже, що працювати над цією темою їй було легко й цікаво, бо розмови про Фельчинських чула постійно в своїй сім’ї. Адже саме її прабабуся Петронеля Гумінілович першою поділилася спогадами про Фельчинських для шкільного музею.

– Нині дзвони Фельчинських із Польщі дивують, захоплюють людей різних континентів. Та мало кому відомо, що ця людвісарська династія з світовим іменем має калуське коріння, – говорить Світлана Загребельна. – Таємниці довершеності їхніх дзвонів теж народилися в Калуші, бо саме тут вони більше 130 років (з 1808-го по 1939-й) удосконалювали свою майстерність. Прикро, що слава калуських кампанів – у минулому, бо дзвони Фельчинських – не просто церковні атрибути чи зразки художнього ливарництва, але й самобутні пам’ятки історії й матеріальної культури. Тому ми хочемо повернути славу калуського дзвонарства. Розпочали з експозиції в шкільному краєзнавчому музеї. Займаємося з учнями пошуками калуських дзвонів, до речі, укладаємо каталог дзвонів Фельчинських на Калущині й будемо його презентувати на науковій конференції у вересні. А в планах наших – укласти каталог їхніх дзвонів по всій Україні.

– Світлано Іллівно, відомо, що творінням рук Фельчинських рівних не було.

– Саме так. На першій українській виставці дзвонів у Стрию і крайовій виставці у Львові вони отримали золоті медалі та дипломи. На світових виставках – у 1927 році в Парижі, а наступного року у бельгійському місті Льєжі – дзвони Фельчинських отримали гран-прі. До речі, перед Другою світовою війною вироби калуських майстрів були настільки популярні, що їх… підробляли.

– Навіть так?! А з чого все починалося?

– Як стверджує Збіґнєв Фельчинський, власник однієї з двох нині діючих в Польщі дзвоноливарень (у Тацішеві), на початку ХІХ ст. до рідного Калуша з Німеччини повернувся Михайло Фельчинський, де відкрив свою першу робітню. Постійну майстерню в Калуші він заснував у 1808 році. Працювали в ній декілька поколінь Фельчинських, які виготовляли тут як невеликі сувенірні дзвінки, так і кількатонні велети.

Думку про калуське походження засновника династії поділяє й Людмила Фельчинська з Вільнюса, яка вивчає історію родини. Влітку 2016 року вона була гостею нашого шкільного музею. Версія про калуське коріння Фельчинських імпонує й нам. Однак п. Мацей та його бабуся п. Валерія, яка народилася в Калуші в українській родині Величків (до речі, власниця дзвоноливарної компанії в Перемишлі з 1959 по 2004 рік), Фельчинські мають з цього приводу іншу думку. З родинних переказів зрозуміло, стверджують вони, що Міхал Фельчинський походив із Великопольщі (центральної Польщі). До Калуша потрапив, ймовірно, з німецькими колоністами на заробітки на знамениті копальні солі. А в 1808 році започаткував фірму, яка займалася відливанням дзвонів. Але так чи інакше, незаперечним є той факт, що перша дзвоноливарня Фельчинських була відкрита в Калуші й успішно працювала в нашому місті 131 рік.

– Дзвоноливарство стало родинною справою Фельчинських.

– Так. У 1854 році батькову справу продовжив Михайло (молодший), а таємниці виливання якісних дзвонів і набутий досвід передав своєму синові Францішеку, діти якого Людвік, Михайло, Ян і Каетан створили спілку «Ліярня дзвонів Братів Фельчинських у Калуші».

Людвік у 1912 році переїхав до Перемишля, де відкрив філію Калуської спілки «Ліярня дзвонів Братів Фельчинських Калуш-Перемишль». У 1939 році до нього з Калуша переїхали брати Ян і Каетан, а також Євгеній з дружиною Валерією (з дому Величко). Вони рятувалися від переслідувань більшовиків. Однак і в Перемишлі розпочалися не найкращі часи – німецькі окупанти закрили дзвоноливарню. У дозволеній новою владою слюсарній майстерні Фельчинські робили підкови.

Восени 1944-го Людвік поновив виробництво дзвонів у Перемишлі. Разом з братом Яном і небожем Євгенієм (сином Михайла) виконували замовлення з парафій у Польщі та інших країнах Європи. Дзвоноливарня в соціалістичній Польщі була не найкращим з усіх можливих видів бізнесу, а дзвони іноді бували «під арештом». У 1955 році комуністична влада націоналізувала підприємство й конфіскувала все майно Фельчинських. Попри це, вже в 1956 році Людвік знову відливав дзвони в селі під Перемишлем, у деревяній шопі. Через рік Євгенію таки вдалося отримати від влади офіційний дозвіл на повторний запуск підприємства, яке очолив разом з Людвіком. Усе своє життя присвятив родинній справі і Ян Фельчинський.

Михайло Фельчинський після відїзду брата Людвіка до Перемишля очолив спілку «Ліярня дзвонів Братів Фельчинських у Калуші». Як згадує однокласниця його доньки Ірени Петронеля Гумінілович, Михайло Фельчинський так пильнував роботу, що власне помешкання збудував біля контори і дзвоноливарні віддавав більшу частину свого часу. Вона також згадує, що після Першої світової війни Фельчинські працювали дуже напружено, бо мали багато замовлень: дзвони, зроблені на совість, цінували не лише в Калуші. Попри зайнятість, дотримувалися традицій, не поспішали продавати свій виріб. Від пані Петрунелі ми дізналися, що за давнім повірям, аби дзвін мав добрий голос, треба було пустити по місті якусь небилицю, що й робили Фельчинські перед викінченням кожного великого дзвона. А вже після цього проводили його випробування. За її словами, це було урочисте, захоплююче видовище, справжнє свято не лише для калушан, а й для запрошених на церемонію гостей з інших країв.

Михайло Фельчинський помер у 1938 році, дякувати Богу, не бачив, що з його родинною справою зроблять через рік. Як згадує Валерія Фельчинська, на той час студентка Львівського університету ім. Яна Казимира, на похорон Михайла Фельчинського зїхалась чи не вся околиця. Були римо-католицький і греко-католицький священики, рабин, а похоронна процесія тяглась через ціле місто.

– Відомо, що з приходом у 1939 році «визволителів» у Фельчинських, як і в багатьох галицьких родинах, почалися неабиякі випробування. Саме відтоді в Калуші перестало діяти дзвоноливарство.

– У 1939 році червона «армія-визволителька» реквізувала дзвоноливарню. Дружину Михайла Катажину з доньками Іреною та Ядвігою вивезли в Сибір, де вони перебували до 1946 року.

Після війни ніхто з Фельчинських до Калуша не повернувся. Хоча і в Перемишлі життя родини складалося непросто. Надійно закріпитися на ринку вдалося лише в 1971 році. Тоді Євген з дружиною відкрили нове підприємство ім. Яна Фельчинського в с. Остраві біля Перемишля. Після смерті чоловіка в 1977 році п. Валерія з сином Янушем заснували дзвоноливарну компанію, яка успішно працює й нині. Сьогодні її власники – Януш та Мацей Фельчинські, бо в 2005 році п. Валерія передала свої акції внукові. У резюме, яке керівництво компанії підготувало до 200-ї річниці заснування дзвоноливарного виробництва Фельчинських, зазначено, що за роки перебування п. Валерії на чолі родинного бізнесу (1959-2004) було виготовлено 3780 дзвонів для 2130 замовників з усього світу.

Думаю, варто сказати: як тільки стало відомо, що Україна вільна, у 1991 році п. Валерія з сином Янушем відвідали Калуш. Вони привезли спеціально виготовлений дзвін і подарували його церкві Св. Миколая в Хотіні. До речі, у розмові з о. Дмитром Кишенюком п. Валерія зазначила: «До Калуша маю особливі почуття і дуже шкода, що в місті, де народилося багато таємниць людвісарського мистецтва Фельчинських, більше не виливають дзвонів».

– Світлано Іллівно, а чи не дослідили Ви разом з Ольгою причини довговічності й успіху родинної справи Фельчинських?

– Я вважаю, що відповідь на це запитання ми знайшли в одному інтерв’ю Збіґнева Фельчинського: «Ливарництвом займаюся з 1981 року, коли після закінчення студій взявся за прадідівську справу. На превеликий мій подив, виявилося, що в мене вроджений хист до виливання дзвонів. Під пильним наглядом батька я опанував усі цехові таємниці. Працюємо за дуже давньою родинною методикою. Ми єдині в країні виплавляємо дзвоновий матеріал в шахтних печах. Не користуємося ніякими вимірювальними приладами. Температуру визначаємо на око, на слух і за кольором. Дзвони, які я творю, викликають у моїм серці щось значно більше, ніж просто симпатія. І вони це, либонь, відчувають, бо віддячують чудовим звучанням».

А ще, як на мене, дуже важливими є причини довговічності й успіху родинної справи, які визначив Януш Фельчинський. Першою є віра. Кожне наступне покоління Фельчинських свято вірило, що робить свою справу не заради отримання прибутків, дипломів чи медалей, а для іншої слави – Божої. Ця віра є фундаментом, на якому Фельчинські вибудували історію родини, основою їхньої діяльності. Друга причина є наслідком першої. Покликання родини – виливати дзвони і, незважаючи на негаразди та перешкоди, докладати всіх зусиль, щоб своєю працею примножувати славу Божу.

«Радість та задоволення наших замовників у всі часи були найвищою платою за докладені зусилля. Для нас немає кращих і гірших клієнтів. З однаковим благоговінням ми виготовляли дзвони для папи Іоана Павла ІІ і для найменшого села, якого навіть немає на карті. Тому, що це – покликання, а не серійне виробництво. Це справа, в яку вкладаємо серце і душу», – наголошує пан Януш. І я більше не маю що до цього додати.

 

Дарія ОНИСЬКІВ

Login to post comments