Днями в гості до моєї бабусі зайшла сусідка Людмила Василівна. Вони частенько заходять одна до одної. Адже люблять обговорювати різні події зі свого життя або вчергове розкритикувати несправедливість пенсійної реформи. Але цього разу тема була не політична, скоріше, буденна, і трапитися могла із кожним. Так ось, мені довелося бути свідком цієї історії. Адже цього ж дня я прийшла до бабусі, щоб допомогти їй поратися у хатніх справах.

Нещодавно мій хороший знайомий звернув увагу, що в католицькому світі знову витягли на медіаповерхню таку неоднозначну тему, як екзорцизм. Ну, знаєте, усілякі «лякалки» про демонів, одержимих і те, як героїчно з ними борються священики силою молитви… Обурюючись спекуляції на диких забобонах, я бовкнула щось на зразок:

– Ганю, ти лиш глянь, що в Інтернеті пишуть, – сухенький дідусь з сивим чубом і «римським» профілем, скрегочучи від напруги, потягнувся скаліченою ще замолоду рукою за окулярами.

 

Богдан називав її «своєю Зіронькою» та був найбільш уважним і галантним кавалером, з усіх чоловіків, які раніше прагнули її уваги. Богдан любив ті романтичні «дурниці», які змушували її сердечко тріпатися горобчиком. Усякі несподівані зустрічі, випадкові дотики рук, прогулянки парком до заходу сонця… А, Матінко Божа, які солодкі компліменти сочилися з уст цього чоловіка, наче він перед цим зарядився сотнею поетичних цитат в місцевій бібліотеці. І, найголовніше, ви не повірите, любі подружки, він таки упав дорогою штаниною у весняну багнюку, промовляючи: «Зіронько, будь моєю дружиною».

Богдан трапився Зоряні, мов якийсь наглий джекпот. Герой-коханець, що випадково помилився знімальним майданчиком і прибився до бідної дівчини замість пещеної кінозірки. Принц, а щоб тобі, на білому «Мерседесі».

Із калушанкою Марією Пітулей (у дівоцтві – Олійник) познайомилася під час телефонної розмови. Вона як постійний передплатник «Дзвонів Підгір’я» час від часу телефонує до редакції. Домовилися про зустріч: поріг робочого кабінету переступила жінка поважного віку з ціпком у руці. Під час розмови дізнаюся, що днями їй виповнилося 90 років…

Ім’я уродженки Миколаєва, що на Львівщині, Ірини Стадник фактично невідоме на її малій батьківщині, оскільки ще в дитячому віці вона з родиною виїхала на Калущину. Зараз є можливість не тільки виправити це, а й зробити нарис про її життя та діяльність, що стало можливим завдяки допомозі дослідників Романа Сколоздри, Миколи Когута, Василя Ільницького, Марти Гавришко, Андрія Усача та Петра Ганцюка.

У молодому віці, коли здається, що все попереду, чомусь рідко задумуєшся, хто ми і хто наші батьки, діди-прадіди… І тільки з роками усвідомлюєш, як важливо зберегти в серці й пам’яті оту часточку минулого свого роду, щоб передати ці знання дітям і онукам. На жаль, багато людей, від яких можна було б почерпнути інформацію про свій рід, відійшли у засвіти – такий закон земного життя…

Наших героїнь, про яких ми розповідаємо в цій рубриці, найчастіше об’єднує життєствердна сила любові, яку вони проносять через всі перипетії власної долі. Нестримну жагу до життя і щастя, жіночу мудрість найкраще ілюструють розповіді про великі, дружні та згуртовані родини.