Увійти

Login to your account

Username *
Password *
Remember Me

 Калуські повороти української децентралізації

Труднощі формування спроможних громад у призмі одного мікрорегіону

З-поміж багатьох часто складних і непопулярних реформ, через які нині проходить країна, є одна особлива, ключові рішення по якій приймаються зараз і будуть прийматися надалі не так на нарадах високих чиновників у столичних кабінетах та засіданнях народних депутатів в парламентських стінах,

як на зборах звичайних людей у сільських клубах та на селищних майданах. Мова про адміністративно-територіальні зміни і, зокрема, про саму їх суть – реформу місцевого самоврядування, яка так чи інакше зачепить також, якщо вже не зачепила, кожного мешканця й наших міста та району.

На сьогодні по факту в калуському мікрорегіоні створена та повноцінно функціонує лише одна громада нового зразка – Верхнянська сільська об’єднана територіальна громада (СОТГ), до якої увійшло дванадцять сіл району. Інша громада – власне Калуська міська територіальна громада (МТГ) – набула такого статусу автоматично як місцеве самоврядування міста обласного підпорядкування. Вже, схоже, на завершальний етап вийшов процес заснування об’єднаної громади з центром у Войнилові, де з часу існування Войнилівського району добре збереглася вся необхідна для цього інфраструктура. Ще три потенційні тергромади, в межах аграрної оболонки міста, найшвидше зосереджені довкола сіл Голинь, Новиця та Бондарів, на карті спеціалізованого урядового порталу дотепер значаться в статусі нерозмічених територій.

Тобто, сам процес адміністративно-територіального реформування на Калущині успішно стартував, хоча і не здолав при цьому психологічно важливі 50% своєї дистанції.   

Секрети самоврядування

Тему адмінреформи у щоденному інформаційному потоці України зараз годі розгледіти за політичними завалами наскільки безальтернативного, настільки ж безперспективного Мінського процесу. Втім, під їх тягарем вона не лише не розчавлена, а навпаки – чим далі, тим більше набуває цілком осяжних предметних форм. 

Справді, починаючи з лютого 2015 року давно назріла реформа місцевого самоврядування в Україні, тісно пов’язана з реалізацією сумно відомого Комплексу заходів з виконання Мінських угод, які через свою конституційну імплементацію, в інтерпретації російської сторони, повинні були мало не вивести офіційний Київ на шлях автономізації, федералізації чи навіть конфедералізації держави. Зарядженим на капітуляцію України росіянам невтямки, що сама ідея адмінперетворень, які для зручності у нашій політичній практиці кодуються прикметною назвою – децентралізація, носить прямо протилежний характер. Її завдання – не змістити центр прийняття найперше політичних рішень зі столиці у регіони найвищого рівня, з тим щоб надати областям додаткової субнаціональної суб’єктності, а натомість передати вагомий набір суто економічних бюджетних повноважень на первинний елементарний рівень державної адміністративно-територіальної драбини, маючи на меті істотно посилити фінансову і майнову спроможність локальних громад.

Якраз таким чином зрозуміла реконфігурація відносин між державою та власне її громадянами, кожен з яких мешкає не у якійсь абстрактній області чи районі, а передовсім у цілком конкретному селі, селищі та місті, вже третій рік крокує Україною. Зараз в ході об’єднавчих процесів вже створено 366 нових тергромад, що дозволило перерозприділити  на користь місцевих бюджетів близько 30 млд. грн. у 2015, а в 2016 до 50 млд. грн. Результати справді вражаючі, що схоже і дало підстави відомому німецькому політичному експерту з української проблематики Андреасу Умланду без зайвих сентиментів у спеціально підготовленому з цього приводу матеріалі зазначити наступне: «Децентралізація в Україні стала однією з перших, найбільш швидких і ретельно опрацьованих реформ».

З точки зору політичної науки децентралізація є нічим іншим як, відповідно до пануючих зараз в адміністративній культурі країн Заходу принципів субсидарності та пропорційності, спробою перерозподілити на користь нижчих, найчастіше базових управлінських ланок, якомога більшої частини функцій і повноважень вищих органів влади.  Говорячи популярно, процес децентралізації апріорі стимулює у визначених законом рамках самоорганізацію і самоупраління громадян на локальному рівні у тих сферах, де присутність держави не лише не обов’язкова, але подекуди навіть шкідлива.

Зрозуміло, ніхто краще за членів конкретної громади не може знати скільки вона потребує початкових та середніх шкіл, фельдшерських пунктів чи медичних амбулаторій, сільських клубів чи стадіонів. Все що потребує місцева спільнота від центральної влади, для того щоб в її межах громадяни могли сповна задовольнили свої основні соціально-культурні потреби, – це окрім додаткових повноважень також кошти на їх реалізацію, які вона може отримати як через перерозподіл окремих податків і зборів на користь місцевого бюджету, так і, при недостатності перших, шляхом отримання грошових субвенцій безпосередньо з загальнонаціонального бюджету.

В такому вигляді, звичайно, децентралізація менш цікава мешканцям мегаполісів, які й так в кожній державі є центрами економічної діяльності і, відтак, бюджетними донорами інших міст, що як правило досить самодостатні у фінансово-господарсткому плані та рідко потребують дотаційних милиць. Зате вищою мірою актуальна для жителів сільської місцевості, котра, маючи очевидну фіскальну перевагу за співвідношенням кількості населення до одиниці охоплюваної території, навіть в країнах з розвинутою економікою під тиском невблаганних урбанізаційних процесів інколи нагадує випалену землю.   

Витоки місцевого самоврядування при бажанні можна віднайти ще в давньогрецьких містах-державах, які, будучи приналежними до двох протистоячих одна одній військово-політичних ліг – Атен та Спарти, тим не менше не втрачали автономії у вирішенні своїх внутрішніх справ. Середньовічні міста Європи теж користувалися, наданим їм верховною феодальною владою, привілеєм самоуправління, заснованого на спеціальній системі міського права, найчастіше Маґдебурзького.

Новітня історія європейської так званої місцевої автономії почнеться вже після Другої світової війни, коли в умовах нової хвилі урбанізації спочатку в країнах Скандинавії та Британських островів, а пізніше і в решти держав континенту – національні уряди перекладають частину своїх бюджетно-фінансових прав і зобов’язань по виведенню з економічної рецесії невід’ємним компонентом такого акту, окрім розширення майнових і податкових можливостей муніципалітетів, стало їх укрупнення шляхом консолідації різного роду населених пунктів певної території, за необхідної умови – обґрунтованого рівня комунікаційної досяжності до центру подібного об’єднання.

Тобто, фактично мова йшла про створення на основі ряду сільських поселень розкиданих по обмеженому контурі віддаленості одне від одного – такого собі мегапоселення зі спільною господарською, транспортною, освітньою, медичною, культурною, спортивною, соціальною тощо інфраструктурами. Звідси, така нова теродиниця за своїми основними економіко-демографічними параметрами в ідеалі мала б нагадувати бодай невелике, але дисперсно розташоване  містечко з відповідним набором усіх можливих публічних послуг як урядового, так і муніціпального значення для його мешканців.

В сучасний український політичний дискурс ідея місцевої автономії потрапила у формі Європейської хартії місцевого самоврядування – фактично Біблії самоврядних спільнот континенту – схваленої Радою Європи у 1985 році та ратифікованою Верховною Радою України у 1997. На її виконання український парламент та уряд на сьогодні вже прийняли біля двох десятків законів та підзаконних актів, серед яких такі важливі як Закон «Про добровільне об'єднання територіальних громад» та Закони «Про зміни до бюджетного та податкового кодексів».

Успіхи європейського самоврядування на побутовому рівні відомі у нас здебільшого на прикладі функціонування славнозвісної польської ґміни, роль якої у житті пересічного мешканця сільської місцевості важко не помітити навіть оку неозброєного спеціальними знаннями українського заробітчанина. Дебютні спроби практичного втілення засад і принципів, викладених у Хартії, пов’язані з першим помаранчевим урядом та його міністром з питань адмінреформи Романом Безсмертним. Він у першій половині  2005 року запропонував свою концепцію перетворень усієї адміністративно-територіальної вертикалі, втім через неправильно розставлені акценти вона швидко розбилася об рифи укрупнення районів.

Надалі кожен з наступних урядів у таких делікатних питаннях як об’єднання теродиниць старався поводитися більш чим обачно, а тому й з реформою не поспішав. Так тривало аж поки Україну не накрив черговий революційний вихор, який своєю ударною силою, змушуючи нову владу і в питанні самоврядування діяти значно рішучіше. На щастя до того часу під руками вже була нова концепція адмінреформи, підготовлена за активної участі визнаного авторитета у цій царині – Анатолія Ткачука. Якраз більшість поміщених у численні нормативні акти його ідей і є прийняті до реалізації адміністративно-територіальних перетворень в країні на нинішньому їх етапі.

Шлях поглинання

Загалом  Калущина так і не помітила перших відчайдушних зусиль Романа Безсмертного на ще тоді не торканій реформою ниві місцевого самоврядування. Зате на новому витку впровадження програми децентралізації – після місцевих виборів 2010 року – вона несподівано висунулася мало не на передній край боротьби за неї. Фактичний фундамент для цього створила історія успіху, написана Ігорем Насаликом впродовж його першої каденції на посаді калуського міського голови.

Тепер вже Міністр енергетики – І. Насалик – прийшов у велику політику в кінці дев’яностих, як це часто у нас буває, із приватного бізнесу. Відбувши два повних, але доволі безбарвних терміни в стінах Верховної ради від мажоритарно Калузького ВО, з 2006 року він вирішує присвятити себе більш прикладній роботі на місцевому рівні. Відтак, у тоді ще важкій боротьбі Насалик виграє мерські вибори та очолює міську раду провінційного Калуша.

Більшість калушан дотепер добрим словом згадують свого колишнього мера за зовсім не позірні зрушення у таких не тривіальних для будь-якого міста питаннях як: каналізація, дороги, котельні, дахи, під’їзди, прибудинкові території тощо. При цьому мало хто здогадується, що здійснити подібний комунальний прорив було б просто не можливо без продуктивно використаних додаткових надходжень міського бюджету. А також залучених у 2009 році коштів Світового банку – справді унікального навіть для нинішнього часу досягнення місцевої влади. Впродовж двох каденцій мерства І. Насалика містяни також змогли отримати у своє розпорядження новозбудований Льодовий палац, додаткове фінансування від держави на вирішення екологічних проблем та, зрештою, славнозвісне безкоштовне медобслуговування.

Разом з тим, міському голові не вдалося уникнути й жорстких, але частково справедливих докорів на свою адресу від хоча й нечисленних, зате чітко ідеологічно зорієнтованих опонентів. Найперше він був критикований за надмірний прагматизм, конформізм та підвищену волатильність своєї політичної позиції, що проявилася – у частій змін партійності та фракційності, у готовності співпрацювати з будь-ким заради досягнення короткострокових тактичних цілей. І на кінець у злочинній відстороненсті, в час доленосних для держави революційних потрясінь.

1212 Станом на початок десятих років стало зрозуміло, ініціатори адмінреформи відмовилися від, пунктирно озвученої ще у 2005 році Василем Куйбідою, пропозиції надати відразу кільком містам області, і серед них Калушу, деякого чітко не окресленого статусу міст-районів з одночасним зменшенням загальної кількості сільських рад в межах незмінного переліку існуючих районів приблизно утричі. Такого роду ідея з самого початку мала не багато доданої вартості, адже при тому, що вона істотно зменшувала кількість територіальних одиниць первинної ланки на селі, все ж зовсім не змінювала їх відносини з містами так званого обласного підпорядкування.

 З дещо відмінними ініціативами приїхав на Калущину у 2012 році інший провайдер реформи з Києва – нардеп Юрій Ганущак. За його даними, на той час ВР вже була готова невідкладно схвалити законодавство, за яким на місцевому рівні, і зокрема в нашому субрегіоні, посилаючись на досвід Європи, могла б працювати наступна схема: „людина живе у селі, працює — у місті. Це — щоденний доїзд. В Україні так відбувається теж. Але [новий] адміністративно-територіальний устрій спрямований на узаконення цієї схеми. Тобто, влада є там і обслуговує ту територію, де живе людина, яка працює на цій території. Міська рада Калуша відповідальна за ті всі села, які працюють у місті Калуші”.

Хід думки депутата не викликає сумніву, в певних колах на найвищому рівні принаймні не виключали такий план боротьби з надмірної фрагментованістю органів самоврядування у сільській місцевості, що передбачає фактичне розсунення меж міст, розташованих посеред неї. Звідси виходило, що, зокрема, Калуш мав би перетворитися адміністративно на такий собі мегаполіс у мініатюрі за рахунок численних довколишніх сіл, зарахованих авансом до його складу.

 Серед інших новел від Ю. Ганущака – картина типової громади: 16 населених пунктів, розкиданих на площі 400 кв.км., з наступною номенклатурою публічних закладів на балансі – 3 загальноосвітні, 10 початкових шкіл, 8 дитячих садочків; 3 амбулаторії та 10 ФАПів; 1 будинок культури, 10 клубів, 13 бібліотек, 1 школа естетичного виховання; 1 стадіон, 1 служба соцобслуговування. Виявляється, для всестороннього і гармонійного розвитку людини у сільській громаді потрібно не так вже й багато, особливо якщо на території ліквідованого Калуського району таких об’єднань, на думку народного обранця, буде аж два – з центрами у Калуші та Войнилові.

Незважаючи на те, що голосування анонсованого Юрієм Ганущаком законопроекту у ВР успішно провалилося, до того часу в центральному бюджеті вже було зарезервовано на 2012 аж 1,9 млд. грн. для учасників так званих пілотнх проектів адмінрефррми. Це, вочевидь, стало відправною точкою підвищеної активності калуської міської влади на чолі з непосидючим Ігорем Насаликом, який із зазначеної загальної суми зібрався освоїти принаймні четвертину, а понад те ще й кошти Євросоюзу.

Вже в березні того ж року міська рада Калуша дає дозвіл на створення у структурі її апарату відділу, який буде зосереджений виключно на питанні реформи самоврядування. Причому сам зміст перетворень, згідно І. Насалику, за дивним збігом обставин чи не один до одного нагадує те, із чим ще нещодавно у наше місто приїжджав Ю. Ганущак. Єдина відмінність, що на цілий район залишиться не дві, а лише одна громада з центром, зрозуміло, у Калуші.

Спосіб втілення ідей останнього в інтерпретації міського голови виглядав так: „Ми роздали сільським депутатам пакети документів, де чітко визначені принципи адміністративно-територіальної реформи та інфраструктурно-соціального розвитку територіальних одиниць. Пропонуємо співпрацю всім без винятку сільським радам”. Категоричність пропозиції звичайно вражає, втім у керівництва Калуша, як зясувалося, на той час були для неї усі, якщо не правові, то принаймні моральні підстави.

Виявляється, місто, не без тиску на депутатів міської ради його голови, ось уже два роки як підгодовує оперізуючий його сільський район через затверджені на рівні бюджету субвенції і трансферти. Вартувало це, за словами І. Насалила, не мало, не багато, а 28 млн. грн. на фінансування безкоштовної медицини, не рахуючи ще 1,5 млн. грн. переданих дванадцятьом територіально найближчим сільським радам на соціально-економічний розвиток як основним донорам запотребованої містом робочої сили. Помітивши не готовність переважної більшості сільських голів відгукнутися взаємністю на його побажання об’єднуватися – амбіційний і владний мер не упустив нагоди скористатися і таким переконливим аргументом.

Вузьким місцем децентралізаційної ініціативи Ігоря Насалила з самого початку стала її нормативно-правова неврегульованість. До середини 2012 року правляча партія у Києві в основному була стурбована консолідацією влади і переслідуванням лідерів здавалося б уже розгромленої опозиції. Їй було не до широкомасштабної реформи, яка до того ж об’єктивно мала послабити функції державного апарату на місцях.

Дану колізію у Калуші було вирішено подолати традиційною для нашого політикуму половинчатою мірою – через впровадження, поданого у вересні 2012 року на розгляд ВР провладним депутатом і давнім бізнес-партнером міського голови Валерієм Келестином, Закону про експеримент з проведення адміністративно-територіального реформування на території Калуського району та міста Калуша Івано-Франківської області. Суть його полягала у тому, що, за формальної незмінності існуючих на той час територіальних меж, об’єднана громада міста і району в якості єдиного адмінсуб’єкта отримує статус міста обласного підпорядкування на випробувальний термін у два роки з усіма бюджетно-фінансовими наслідками, які з цього випливають.

Доволі спірний законопроект відразу підтримав у парламенті відомий нам Юрій Ганущак. Проте, він був зустрінутий буквально у штики не лише головами сільрад та райдержадміністрацією, що було звичною реакцією на такі ідеї і раніше, але також владою області в особі голови її держадміністрації Михайла Вишиванюка та парламентською опозицією в особі народного депутата Ольги Сікори.

Понад дворічна епопея зі взаємними звинуваченнями сторін, збором підписів під зверненнями до вищих державних посадовців з наступним їх відкликанням, підписанням суто декларативних меморандумів про співпрацю, внесенням аналогічного за змістом Закону на розгляд нового складу ВР тепер вже від народного депутата І. Насалика завершилася цілком очікувано відмовою району від нав’язливих пропозицій збоку міста об’єднатися. Найкращою ілюстрацією підсумку важкого шляху адмінреформи „по-калуськи” можуть бути слова кинуті згарячу її ініціатором після провалу останнього „об’єднавчого експерименту” на сесії районної ради у квітні 2015 року: „Я знімаю законопроект і розвивайтеся собі як хочете”.

Європа і світ знає різні способи проведення муніципальної реформи, в тому числі й близькі тому, що розглянутий вище. Наприклад, у країнах суворих кліматичних умов Півночі, зокрема скандинавських, які стояли в перших колонах сучасного самоврядування, є досвід створення локальних громад на території з доволі значною площею свого охоплення. Він з’явився тому, що інколи крихітні рибальські поселення або ж фермерські господарства, поодиноко загублені поміж численними норвезькими фіордами чи посеред безкрайої шведської тайги, ніяк по іншому в економічно самодостатню теродиницю згрупувати було просто неможливо.

У напрямку від зворотнього пішли шляхом адміністративної реструктуризації місцевих спільнот в Албанії та Грузії. Якщо у першій нові муніципалітети створили через механічний поділ більшості теродиниць рівня і розміру українського району (рету) навпіл, то у останній пішли ще далі, директивно надавши повноваження найнижчого самоврядного рівня цим самим незмінним ще радянських часів районам (сакребуло). Разом з тим, хоча обидві країни й південні з яскраво вираженим середземноморським кліматом, проте у питанні адміністративно-територіального впорядкування сильно обтяжені також здебільшого гірським рельєфом своєї місцевості, що знову ж таки не завжди дозволяє дотримуватися оптимальних норм доступності публічних послуг для жителів усіх без винятку часто затиснутих у видалених ущелинах поселень.

 Та що за кордоном, навіть в Україні серед новостворених об’єднаних громад чи планованих до створення є такі, загальна площа яких подекуди мало не у три рази перевищує територію Калуша та Калуського району разом узятих. Зокрема, в слабо заселених лісовій природній зоні до них належить Овруцька СОТГ на Житомирщині, в степовій – Приморська СОТГ на Запоріжчині.

В нашій області вздовж її південно-західного гірського ландшафтного абрису схожої долі не уникнути самоврядним спільнотам сформованим у майбутньому довкола Вигоди, Перегінського тощо. Втім, в усіх наведених прикладах є також один суттєвий момент, який важливо не впустити – ніде, жоден з них не передбачає, при мінімальних на те підставах, того, що один єдиний населений пункт громади, як це у є випадку гіпотетичної калуської мегагромади, буде за чисельністю свого населення і, отже, розміром економічного потенціалу настільки тотально домінувати над усіма іншими, теж до неї включеними.

Стежки злиття

Питання доступності мешканцям громади належних їм адміністративних та муніципальних послуг є далеко не марним, коли мова йде про укрупнення теродиниць первинної самоврядної ланки. У затвердженій Кабміном методиці формування спроможних громад говориться як про базову 20 кілометрову відстань дорогою з твердим покриттям від центру до найвіддаленішого населеного куточка громади, яка долається транспортними засобами відповідних екстрених служб не більше як протягом 30 хвилин.

Попри зручне розташування калуського мікрорегіону – у передгір’ї Карпат, достатню компактність у порівнянні з іншими в області чи Україні – його загальна площа сягає лише трохи більше 700 тис. кв. км. – та, зрештою, концентричне розташування більшості населених пунктів відносно його адмінцентру – цим жорстким вимогам він далеко не завжди відповідає, особливо у північно-східному та південно-західному своїх напрямках. Крім того, відразу кидається у вічі демографічне розбалансування Калуша та району, позаяк на єдине місто, яке займає не більше 10 % території краю, припадає більше половини його понад сто тисячного населення.

Кричуще поглиблює цей дисбаланс ситуація, що склалася на місцевому на ринку праці, – переважна більшість працездатного населення району, незважаючи на усю складність долання чималих відстаней, зайнята в організаціях та установах, що зареєстровані та функціонують на території знову таки міської ради. Звідси, малозрозумілою є спокуса зафіксувати на адміністративно-територіальному рівні подібну заздалегідь згубну для долі калуського села соціально-економічну аномалію.

Хоча існує варіант дати йому ще один шанс, який, насправді, реалізувати в рази легше ніж може здатися на перший погляд. Глянувши на карту району, не важко помітити – принаймні у п’яти напрямках радіально виходячих з Калуша шляхів вже зараз знаходяться потенційні центри економічного зростання, які, за умови урухомлення нової управлінської стратегії на місцях, цілком здатні стати, альтернативними місту точками прикладання як інвестиційних зусиль, так і робочої сили.

Тривалий час на Калущині про адмінреформу було відомо в основному у редакції від Ганущака-Насалика, хоча відповідальні особи у Києві завжди були прихильниками більш зваженого і реалістичного вже не раз апробованого за кордоном підходу до неї. В першу чергу мова йде про Анатолія Ткачука – основного ідеолога і натхненника реформи, людину, яка у різних іпостасях вже понад десять років не кон’юнктурно, а за покликанням займається цим непростим і важливим для держави і суспільства питанням.

В розпал літа 2012 року якраз він побував у Калуші з презентацією своєї концепції місцевого самоврядування, чим, вочевидь, дещо заскочив місцевих реформаторів. В основі його позиції лежить, передовсім, теза, що існуюче на той час адміністративно-територіальне розмаїття в Україні слід звести у струнку впорядковану систему, почавши з прискореної консолідації громад на селі, аж до застосування на певному її етапі примусових заходів з боку центральних органів влади.

Наступним кроком має відбутися укрупнення районів, при тому лише таким чином, щоб центр кожного з них в жодному разі не був вирваний із його адміністративного тіла, перетворюючи тим самим районну теродиницю на всім добре відомий довколаміський «депресивний бублик». І, зрештою, супроводжуватися весь цей процес має чітким розподілом повноважень поміж органами державної влади та місцевого самоврядування, з одного боку, та органами по всій самоврядній вертикалі від громад і районів до областей, з іншого, із рішучим зміщенням основного їх тягарю на найнижчий муніципальний рівень.

Зрозуміло, за таких ввідних у ідеї створення супергромади на території наших міста та району залишилося не багато шансів на матеріалізацію. Власне Анатолій Ткачук про це так і сказав: «Ніхто не буде включати у межі Калуша всі території. Тому що межі міста – це одна категорія, межі адміністративно-територіальної одиниці – інша категорія. Якщо ми її включимо, то буде доволі невизначений статус цієї адміністративно-територіальної одиниці. Перше: у межі міста нічого не включаємо. Чи може така громада існувати у межах району? Може. Але треба порахувати, чи це – треба, і чи це буде ефективно. Тому що є відстані між найбільш віддаленим пунктом адміністративно-територіальної одиниці і її центром, які можуть бути неприйнятними. Усе це треба дуже уважно порахувати, і врахувати, що не може залишитися «сірих» зон».

Ще з радянських часів основним завданням голів сільрад було не так здобувати, як освоювати – нехай не великі, але легкі незароблені гроші, що у їх розпорядження надходили централізовано зверху. Які-не-які власні доходи сільських громад осідали здебільшого у бюджеті району, який у такій іпостасі й складав собою по факту первинну адміністративно-територіальну ланку держави на селі. Може саме тому в середовищі калуських сільських голів реакція на візит Анатолія Ткачука була надміру кволою і відстороненою – воно завжди простіше відсидітися за спиною райдержадміністрації, яка і з області необхідні кошти виб’є, і з містом про все домовиться. 

Все змінила цілком зрима невіртуальна перспектива піти під адміністративно-територіальний ніж пілотної реформи популярного і впливового також у районі Ігоря Насалила. А вона, між іншим, передбачала в межах новоствореної мегагромади ліквідацію не лише сільських рад, але й виборних посад сільських голів. Звичайно, вразлива до сторонніх владних зазіхань душа головного адміністратора на селі цього стерпіти не могла, що очікувано вилилося у вчиненні тотальної обструкції програмної ініціативи міського начальника.

Не минуло й тижня після реєстрації у Верховній Раді відомого законопроекту про амінексперимент, як голови сільрад, за координації теж зацікавленого голови райдержадміністрації Василя Петріва, почали збір підписів під зверненням на адресу керівників району, області та країни, маючи на меті перешкодити його голосуванню. Усього підписантів набралося безпрецедентних 25 із 28 (крім голів сіл Вістова, Новиця та Сівка-Калуська), що, враховуючи безумовну підтримку зазначених у відозві побажань на рівні області та району, просто не могло не заштопорити увесь процес. Ненульовий ризик позбутися сільського статусу, а разом з ним нижчих тарифів на електроенергію, безкоштовної землі під забудову, окремого конкурсу при вступу до вишів, грошової допомоги молодим спеціалістам тощо зробила союзником сільрад також переважну більшість мешканців району.

Сили були не рівні, що й змусило, втім лише у квітні 2015 року, тоді вже нардепа Верховної Ради Ігоря Насалила зрештою відступити. Ще через чотири місяці була створена перша на Калущині Верхнянська СОТГ, засвідчивши своєю появою те, що час безініціативності та інертності в нашому селі схоже остаточно залишився у минулому.

Дорога співпраці

Великим недоліком самоврядної програми Ігоря Насалила, окрім чисто концептуальних речей, було невміння налагодити довірливі відносини з основними об’єктами її дії. Добровільність процесу об’єднання тергромад, бодай на самому ранньому його етапі є, як неодноразово доведеною практикою, вельми бажаною, хоча й не обов’язковою умовою успішності реалізації усього заходу взагалі.

Як наслідок, те що не вдалося, засобами примусу та тиску, міській владі, з легкістю через діалог здолала нечисленна ініціативна група села Верхня. Вона оперативно об’єднала довкола себе дванадцять сіл і почала роботу в якості тергромади нового типу. Сприяли цьому географічно-комунікаційні особливості північного фасу Калузького району, де практично всі шляхи з навколишніх сіл перед їх виходом на Калуш стягує на себе одне єдине з них інфраструктурно найбільш підготовлене для виконання функцій центру новоствореної локальної спільноти. Менш ніж за два роки роботи Верхнянська СОТГ рапортує про перші очевидні успіхи: так, за кошти сукупного бюджету, який зріс у десять разів!, громада вже зараз створила з нуля чотири публічних центри, відновила з десяток закладів культурно-освітньої та медичної сфери, провела капітальний ремонт ряду підвідомчих їй під’їзних шляхів.

Дуже схожу диспозицію серед більшості сусідніх йому сіл займає Войнилів, саме тому рамки громади, створеної на базі цього єдиного в районі селища міського типу, на тепер є також доволі чітко окреслені. Найбільш проблемним місцем Калущини у плані територіального розмежування є захід і південь, де за право обійняти роль адмінцентрів двох-трьох громад борються відразу чотири-п’ять сіл.

Так видається, якщо буде створено три громади, але з мінімальним рівнем економічної спроможності, то центрами їх тяжіння стануть Бондарів, Голинь та Новиця. Якщо дві і більш міцні у фінансово-господарському плані, тоді це – Підмихайля, як село рівновіддалене від екстремальних точок калуського півдного-сходу, та навіть Брошнів-Осада з Долинського району, до складу громади якого, нікого не чекаючи, вже встигла продатися сусідня Голиню Кадобна. Нікуди не зникла проблема так званих проміжних сіл – Мостище, Копанки, Пійло Сівка-Калуська, які розриваються поміж бажанням зберегти свій сільський статус і, при цьому, не втратити зв’язку з територіально їм найближчою Калуською міською громадою.

Муки адмінреформи у Калуші та районі не мають дивувати, адже історія європейського самоврядування через децентралізацію – це теж не скільки тотальний успіх, скільки тернистий шлях: спочатку, болісних компромісів на місцях, але зрештою, вольових рішень у центрі. І там на самій ранній фазі реформи була ілюзія, що через фінансове стимулювання та позитивний приклад вдасться переконати розрізнені мікрогромади вступати в добровільну асоціацію з тим щоб разом облаштовувати свій спільний життєвий простір.

Втім, навіть у країнах з вельми розвинутою культурою діалогу в суспільстві, таких як скандинавські, процес гуртування комун первинної ланки йшов підкреслено натужно. Красномовнішими за будь-які слова стануть цифри, що відображають часові рамки, в які так й не змогли вкластися всі громади, виключно на добровільній основі формуючи свої альянси: для Данії – це 15 років з 1958 по 1973 роки, для Швеції 14 років – з 1960 по 1974 роки. Відтак не дивно, що до тепер чи не кожна спроба укрупнити муніципалітети у світі завершується тривіальною рознарядкою згори спеціально для тих, хто на низовому самоврядному рівні так нічого й не зрозумів.

На цьому тлі загальноукраїнський результат у майже 38 % добровільно об’єднаних громад за два роки перетворень сміливо можна ставити у приклад іншим, при сподіванні звичайно, що дана тенденція збережеться. Разом з тим, попри неспростовні успіхи на селі, Україна має ще одну фактично незачеплену поточною реформою проблему подекуди занадто громіздких громад у місті, якої Європа практично не знала.

По сьогоднішній день у нас отримує підтримку сумнівна радянська містобудівна практика формувати мегаполіси через невпинне територіальне розширення кордонів ядерного поселення, що особливо помітно на прикладі столиці. Наслідком такої стратегії є нічого більше як помноження числа так званих спальних районів абсолютно депресивних соціально і безправних адміністративно відносно епіцентру міського життя. Залишитися впливовим елементом невеличкої самоврядної сільської громади або ж добровільно опинитися у гнітючому статусі нехай і міської, та все ж забутої Богом периферії – це та актуальна для України дилема, щодо якої станом натепер більшість мешканців принаймні суміжного Калушу району вже визичили свою позицію.

Конфлікт міської та сільських рад Калущини в ході реалізації реформи місцевого самоврядування фактично був запрограмований ще радянською двояко сконструйованою на рівні області системою адміністративно-територіального розподілу, збереженою в основних рисах дотепер. При ній місто обласного підпорядкування, не будучи адміністративно і територіально частиною оточеного нею сільського району, тим не менше визначалося як його амінцентр, надаючи, відповідно, мешканцям останнього увесь спектр належних їм публічних послуг – від медичного обслуговування вторинного рівня аж до дитячого культурно-спортивного у міських гуртках та секціях. За таких обставин уся необхідна для обслуговування, зокрема, сільських громад інфраструктура концентрувалася на території адмінодиниці, яка чисто формально до них не мала жодного стосунку.

З приходом на посаду міського голови Калуша адміністратора нової якості, що зумів не лише ефективно розпорядитися новими фінансовими можливостями від випереджаючого перерозподілу деяких загальнонаціональних податків та зборів на користь міст обласного значення, але й залучити у бюджет громади додаткові грошові ресурси від міжнародних кредитних організацій, роль цих сервісних об’єктів у житті мешканців району лише зростала. Звідси нічого дивного нема у тому, що на якомусь етапі своєї мерської кар’єри цей керівник, завбачливо ставши під прапори новомодної адмінреформи, заходився нарощувати свій політичний капітал також за рахунок сусідньої давно стагнуюючої території.

Тут йому на руку зіграв як летаргічний сон сільської номенклатури, яка нікуди не кваплячись пасивно очікувала децентралізації згори, так і дефіцит належного лідерства у районній адміністрації, що довгий час інфантильно, зокрема провалившись у пастку безкоштовної медицини, потурала зазіханням міста. Тепер зрозуміло, напористі дії міської влади навряд чи мали шанс на загальний успіх, проте мимоволі саме вони виштовхнули калуське село із зони нескінченного дотаційного комфорту, зрештою змусивши і його обраних представників, і звичайних громадян включитися у процес самоврядної реформи на повну силу.

Важливо наголосити, в основі протистояння міста та села на клуському плацдармі української адмінреформи лежало не стільки чисто кон’юнктурне бажання деяких місцевих можновладців, як про це інколи натякають, розширити чи зберегти свої владні повноваження, скільки елементарно брак концептуального бачення цілей і завдань новітнього зведення місцевого самоврядування, у прихильників процедури поглинання, та належної ініціативності на самому ранньому етапі її впровадження, у прибічників підходу злиття.

Між тим, обидві, здавалося б, категоричні парадигми впровадження реформи насправді не є вже аж настільки взаємовиключними, особливо якщо в чергове вийти у загальноєвропейський контекст. Відома і найчастіше добре зарекомендувала себе практика здебільшого у країнах європейського Півдня розвивати на низовому рівні подальшу консолідацію через не так об’єднання до того вже дещо укрупнених громад, як їх співробітництво. Ряд сусідських муніципалітетів, надто коли вони згуртовані довкола домінуючих на певній території міських поселень, активно взаємодіють поміж собою, але лише в окремих цікавлячих всі сторони секторах соціального, економічного, культурного життя, без того щоб обов’язково претендувати зараз чи у майбутньому на якесь жорстке адміністративно-територіальне оформлення цих відносин на рівні держави.

Власне і в нас, на Україні, такий досвід теж існує у вигляді щоправда переважно міжрайонної співпраці, аж до заснування спільних відразу для кількох районів різноманітних газет, служб, інспекцій, управлінь, прокуратур тощо у деяких східних вражених хронічною депопуляцією на селі регіонах. Тобто, при наявності заснованої на надійній теоретичній базі візії майбутнього калуського місцевого самоврядування в його широкому розумінні, а також доброї волі до акумуляції зусиль у найбільш чутливих сферах міжкомунальної життєдіяльності, плідна взаємодія функціонерів міської громади та довколишніх новостворених сільських громад цілком можлива, але лише в рамках впровадження тих самих вельми ліквідних зараз для суспільств західного типу недогматичних і гнучких підходів та рішень.

 

Ігор ТЕНУС, для "ДП"

Super User

Fusce adipiscing viverra auctor. Integer lacinia blandit est, vitae dapibus justo facilisis consectetur. Praesent lacinia, ante sed tempus convallis.accumsan magna, nec sagittis odio augue id velit.

Website: themewing.com/ Email Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Login to post comments