Сергій Плохій – українсько-канадсько-американський історик, спеціаліст з історії Східної Європи Сергій Плохій – українсько-канадсько-американський історик, спеціаліст з історії Східної Європи

Сергій Плохій: про нову книгу, про діаспору, про Україну Featured

Сергій Плохій – українсько-канадсько-американський історик, спеціаліст з історії Східної Європи. Виріс у Запоріжжі, закінчив Дніпропетровський державний університет. На початку 1990-х років перебрався до Канади на викладацьку роботу. У 2007 році переїхав до США, де обійняв посаду професора історії України Гарвардського університету, штат Масачусетс. До кола наукових інтересів Плохія належать дослідження раннього періоду нової історії (з ХVI до XVIII ст.). Останнім часом його цікавить проблематика ХХ століття. Він видав десяток ґрунтовних історичних робіт. Особливо варта уваги фундаментальна праця історика «Ворота Європи: Історія України» (2016). Ця робота, на думку критиків, є найамбіційнішою та найсерйознішою за останні роки спробою розповісти широкому читачеві – західному і не тільки – про Україну з академічної позиції, але популярною мовою.

Вихід кожної наукової монографії Сергія Плохія стає важливою інтелектуальною подією для західного та для українського читача.

Наша редакція вирішила зв’язатися з автором, який зараз мешкає у США, щоб уточнити деякі моменти і дізнатися більше про його наукові праці. Сергій Плохій люб’язно погодився відповісти по скайпу на наші запитання в інтерв’ю.

 – Пане професоре, Ваша нова книга «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду» є найновішим дослідженням обставин вбивства Степана Бандери. Про цю подію вже багато написано. Що спонукало Вас до продовження вивчення мюнхенського атентату 1959 року. Можливо, відкрилися нові джерела, які залишалися довго закритими?

 – Я вирішив, що варто написати цю книгу, коли дізнався про нові матеріали ЦРУ, які стали відомими і доступними за останній час. Зокрема, серед нових розсекречених документів є два томи справи Степана Бандери. З-поміж них виділяється звіт, написаний досить пізно, у квітні 1976 року, про версії вбивства Бандери, з якого випливало, що у 1976 році американці ще не до кінця були впевнені у тому, чи це вбивство було вчинено Сташинським, чи ні. Вони тільки схилялися до думки, що таки він був убивцею. Але найважливішим у цих документах була відсутність жодної згадки про ймовірну домовленість між Богданом Сташинським та ЦРУ про співпрацю. Не було ніякого натяку на те, що американські спецслужби перевезли його до США, де він міг би зробити собі пластичну операцію і жити за чужими документами. І це йшло врозріз з тими легендами про стосунки Сташинського і ЦРУ, з тим, що сталося з ним після цього.

І я подумав, що це цікавий новий матеріал, який варто вписати у контекст того, що ми вже знаємо про вбивство Бандери. У першу чергу з того судового процесу над Сташинським, який відбувся у Карлсруе у 1962 році. Це стало відправною точкою, після якої став працювати над цим дослідженням. По мірі того, як я заглиблювався у проблематику, стали відкриватися нові матеріали в Україні, що тільки спонукало мене до продовження роботи. Зокрема, мені вдалося отримати доступ до персональної справи куратора Сташинського від КДБ, тобто людини, яка безпосередньо ним керувала, коли той здійснював убивство і Ребета, і Бандери. Це такий собі Олексій Гейман.

І от на підставі документів ЦРУ, а також нових матеріалів з архівів СБУ у Києві, я переопрацював історію вбивства Степана Бандери та історію його вбивць. Так книга вийшла англійською мовою. Вже після її опублікування, Служба зовнішньої розвідки України зробила доступною на своєму веб-сайті шість томів агентурної справи самого Богдана Сташинського, з тих часів, коли він ще був в Україні. Тобто допоки він не переїхав до Німеччини, щоб виконувати там завдання радянських спецслужб. У тих матеріалах не було безпосередніх документів про його роль у вбивстві Бандери, але були відомості про його попередній шлях співробітництва з МГБ-КДБ. Також там є письмові свідчення про те, як КДБ реагувало на його втечу у 1961 році до Західного Берліну.

 – У якому році Ви збирали ці матеріали в Україні?

 – Матеріали ЦРУ я збирав у 2013-2014 роках. Англомовне видання вийшло після цього. Додаткові документи в Україні я досліджував впродовж кількох наступних років. Українською мовою книга побачила світ у 2017 році.

 – У чому, на Вашу думку, полягає феномен Бандери, творення міфу про Бандеру? Хто до цього більше доклався: його послідовники та усі борці за Україну – і для них він став символом українського націоналізму, чи радянські спецслужби, для яких на постаті Бандери було легше сфокусувати увесь негатив, демонізувавши його?

 – Обидва фактори відіграли свою роль. Я б сюди додав ще й роль самого Степана Бандери. Він став символом і уособленням українського спротиву після судових процесів 1930-х років – Варшавського і Львівського – стосовно вбивства Пєрацького і Бабія, тих, кого ОУН вважала ворогами або зрадниками українського народу. Бандера був засуджений до смертної кари, але на суді зайняв дуже непохитну патріотичну позицію. Це перетворило його у найбільшого героя в ієрархії ОУН. Але ОУН у середині 1930-х років залишалася ще досить маргінальною силою, переважно популярною серед молоді. Те, що зробило Бандеру вже феноменом загальнонаціональним, спершу на теренах Західної України, а потім і на більшій території України, це, звичайно, Друга світова війна. ОУН, яка спершу мала на озброєнні виключно терористичні методи боротьби, у 1940-х роках стала чи не єдиною організацією, готовою воювати зі зброєю у руках. Вона перетворилася на провідну силу в умовах війни. І на цей момент, після розколу організації, найбільш радикальна група пішла за Бандерою, в якого вже був ореол національного мученика і героя.

Це було цілком природно, бо ОУН дивилася на досвід тогочасної Європи, де культ вождя був надзвичайно сильним – від Німеччини, Італії та Іспанії до Радянського Союзу. Організація розкололася на «бандерівців» і «мельниківців». Згодом радянські спецслужби «підхопили» цей поділ і намагалися усіляко акцентувати на цьому увагу. Для них український націоналізм завжди визначався за іменем якоїсь провідної особи. Спершу це були «мазепинці», потім «петлюрівці» і нарешті «бандерівці». І вороги, і самі послідовники ОУН (б) мали різні причини – ідейні, політичні, ідеологічні – вживати термін «бандерівці». Реальність полягала у тому, що те, що стало відоме як «бандерівці», не мало прямого стосунку до самого Степана Бандери. Адже він у 1941-1944 роках сидів у німецькому концтаборі, а після свого звільнення Бандера цілком свідомо вирішив не повертатися до України. Він залишається лідером на еміграції. Таким чином, те, що стало відомим як рух «бандерівців» у 1941-1945 роках і далі до початку 1950-х років, носило його ім’я, але відбувалося без його участі.

Центр спротиву ОУН-УПА завжди залишався в Україні, і НКВД, а потім і КДБ, дуже активно використовувало це у своїй дезинформаційній роботі. Радянські спецслужби надсилали за кордон від імені українських підпільників фальшиві листи і радіограми. Бандера та інші лідери на еміграції змушені були вірити усьому цьому.

Ореол Бандери – це дуже цікавий феномен. Але те, що стало відомим після 1961 року, – що Бандера не покінчив життя самогубством і не був убитий представниками конкуруючого крила ОУН, а це справа рук КДБ, – усе це, звичайно, зміцнило його образ як національного героя і мученика. Обставини вбивства є важливою складовою перетворення Бандери вже на історичний міф, але я хочу підкреслити, що початок цьому поклав сам Степан Бандера своїми безкомпромісними виступами у польських судах під час відомих судових процесів.

 – То чи можна сказати, що Бандері часто приписують увесь позитив як лідеру національно-возвольних змагань середини ХХ століття, і одночасно на нього «вішають» увесь негатив, який також мав місце у ході війни? Якщо були якісь злочини з боку бандерівського руху, то радянська влада охоче їх «приписувала» персонально Бандері як лідерові цього руху.

 – Однозначно. Саме про це я й пишу у своїй книзі. Степан Бандера як символ став уособленням і таким магнітом, який притягував і позитив, і негатив. У книзі я перш за все наголошую на посвяті і самопожертві молодих людей в ім’я незалежної України. Вони це робили, маючи перед собою вже тоді напівлегендарний образ головного провідника. Також не слід забувати і про прикрі речі, які траплялися в діяльності ОУН, і конфлікти всередині організації. Це також опосередковано позначалося на образі лідера.

 – Ваша книга – про вбивство Бандери. Але багато місця у ній відведено його убивці? Де Сташинський переховувався після втечі на Захід, він іще живий?

 – Мені вдалося взяти інтерв’ю у колишнього керівника розвідки і контррозвідки Південно-Африканської Республіки. Це була досить цікава розмова у квітні 2013 року. Я ще не встиг задати йому перше питання, як він одразу заявив, що спілкувався зі своїми колишніми колегами і вони не знають, де Сташинський зараз. Ці слова могли означати тільки те, що про Сташинського відомо в ПАР. Спецслужби цієї країни знають, що з ним сталося, тільки не хочуть про це поширюватися. Далі цей відставний керівник розвідки дійсно підтвердив, що Сташинський перебував у Південній Африці у 1970-х роках, і він навіть був на його весіллі.

Тобто, скоріш за все, Сташинський, після того, як вийшов із західнонімецької в’язниці у кінці 1960-х років, опинився в явній небезпеці. Американське ЦРУ ним не цікавилося і не довіряло його інформації – чи дійсно він був агентом Москви і чи не продовжував і далі співпрацювати з радянськими спецслужбами. Сташинський потребував якогось захисту від помсти своїх колишніх роботодавців з КДБ. Якраз у ті роки дуже тісні контакти зав’язалися між спецслужбами Західної Німеччини і Південної Африки. І німці допомогли переправити Сташинського туди, бо ПАР не мала дипломатичних стосунків з СРСР. З цієї точки зору, КДБ було важко його там знайти і ліквідувати. А наказ про його ліквідацію дійсно був виданий. Адже Богдан Сташинський після своєї втечі на Захід на суді розкрив усі таємниці та злочини радянських спецслужб за кордоном.

Також існує цілком реальне припущення, що Сташинський згодом співпрацював з південноафриканськими спецслужбами, допомагаючи їм тренувати спецпідрозділи для боротьби з підпільними лівацькими рухами корінних африканців. Той досвід, який він здобув під кураторством КДБ в Українських Карпатах у війні з УПА, тепер застосовувався у Південній Африці. У мене немає стовідсоткової впевненості у цьому, але я викладаю у книзі вагомі аргументи на користь цієї версії.

 – Гаразд, звернімося до сучасності. Яким зараз є стан українських політичних рухів на еміграції, зокрема в США та Канаді? Які сили там представлені?

 – Залишаються якісь потомки тих сил, чисто на родинному рівні пов’язаних зі старими політичними рухами, – «гетьманцями», «петлюрівцями», «уенерівцями». Але якоїсь організованої політичної сили вони вже не становлять.

Взагалі, ідея монархії гетьманського типу в умовах другої половини ХХ століття поступово втратила свою актуальність ще й через те, що рід Скоропадських припинився.

 – До речі, продовжуючи про роль радянських спецслужб. Існує припущення, що раптова смерть у 1957 році сина гетьмана України Павла Скоропадського – Данила – була спричинена якраз втручанням КДБ. Ви якось досліджували цю тему?

 – Я згадую цю версію у своїй книзі, бо це якраз майже збіглося у часі з вбивством Ребета і Бандери. Якщо Данила Скоропадського і вбили, то хто до цього причетний? Взагалі, у повоєнну епоху значна частина української еміграції довго підтримувала гетьманський рух. Навіть люди з Галичини, які розірвали на еміграції зв’язки з бандерівською фракцією, щоб знайти більш респектабельну політичну силу, зверталися до руху молодого гетьманича, як до більш інклюзивного, тобто більш всеохоплюючого. Недарма на могилі Данила Скоропадського виписані його слова як заповіт: «Будую Україну для всіх і з усіма». Тобто, на відміну від націоналістичної ідеології, це була модель побудови політичної нації. Крім того, гетьманці у 1940-1950-х роках активно співпрацювали з іншими емігрантськими рухами зі східноєвропейських країн, що потрапили під владу червоних тоталітарних режимів. Особливо активною була ця співпраця з польською еміграцією.

Коли вперше після смерті Сталіна радянське політичне керівництво на чолі з Хрущовим і Булганіним здійснило поїздку до Західної Європи у 1956 році, то зіткнулося там з неприємною для себе ситуацією. Зокрема, під час візиту до Великобританії, їх там зустріла десятитисячна акція протесту, організована українськими та польськими емігрантськими силами, серед яких виділялися прихильники Скоропадського. Така велика міжнародна антитоталітарна й антикомуністична акція дуже негативно позначилася на престижі Хрущова за кордоном. У Кремлі і у КДБ були цим сильно розлючені, і невдовзі після цього молодий Скоропадський несподівано помирає. Втручання Москви тут цілком можливе, але на відміну від убивства Ребета і Бандери, стовідсоткової причетності КДБ до цієї загадкової смерті довести неможливо. Після цього політичний рух «гетьманців» поступово сходить нанівець, як і лівореспубліканський «уенерівський» чи «петлюрівський».

Серед інших політичних сил, які зберігають чи ще донедавна зберігали свої позиції на українській еміграції, слід відзначити ті, в яких переважає чітке ідеологічне спрямування, наявна сильна розгалужена і функціональна структура. У цьому розумінні у діаспорі, так само, як і в Україні, дві сили були найбільш потужними – це націоналісти і, як не дивно, комуністи. Тобто люди, які мають певну ідеологію, організаційну структуру, сильну внутріпартійну дисципліну. Комуністи переважно були потужні у Канаді в період міжвоєнної емігрантської хвилі. Але після 1980-х років їхній вплив впав до нуля, хоча залишаються якісь обмежені фінансові можливості і нерухомість.

Найвпливовішою політичною силою української еміграції продовжують залишатися націоналісти. Правда, серед них існує поділ на три фракції: «бандерівців», «мельниківців» та «двійкарів», або «групу Лебедя». «Група Лебедя» – це переважно люди інтелектуального складу мислення та інтересів, з хорошою освітою. Вони не готові були продовжувати залишатися у повоєнній структурі ОУН (б), коли запит на вождизм змінився потребою розвивати більш демократичні начала у політичних рухах. Це позначилося навіть на розколі у молодіжних організаціях. «Пласт» – це переважно інтелектуально орієнтована молодь небандерівського напряму. А на противагу їм «бандерівці» створили свій СУМ (Союз Української Молоді). Тобто навіть тут відбувся розкол за чисто політичною ознакою.

ОУН (б) – це найбільш зорганізована і дисциплінована політична сила в сучасній українській діаспорі. Спосіб дій керівництва цієї партії – повний контроль над організацією і над її дочірніми філіями, і, очевидно, що серед частини еміграції це викликає певне несприйняття. При цьому «бандерівці» як політична сила залишаються найбільшим за впливом і чисельністю рухом.

Поза політичними рухами великим впливом на діаспорну громаду продовжує користуватися українська церква. Найважливішим чинником є те, що греко-католики і православні живуть у мирі. Великі битви 1920-1930-х років залишилися в минулому. Немає того конфлікту, який тривав довгий час. Обидві церкви залишаються окремими, але під їхньою егідою наші люди, особливо у невеликих громадах, активно співпрацюють, незважаючи на релігійні чи політичні погляди. Коли справа заходить про збереження самобутніх традицій чи взаємодопомоги, усі розбіжності відходять на задній план.

 – Які процеси зараз відбуваються в українській діаспорі? Як вона реагує на стан справ в Україні? Чи діаспора, на Вашу думку, зробила усе від неї залежне, щоб спонукати нашу еліту розвивати Україну у модерному напрямку?

 – Ще від 1960-х років діаспора зорганізовувалася навколо питання підтримки українських дисидентів в СРСР. Потім це була проблема збирання коштів для допомоги постраждалим від Чорнобильської катастрофи. Особливо усіх сколихнула горбачовська «перебудова».

Діаспора відіграла велику роль у період проголошення Україною незалежності і становлення молодої держави. Вона тісно співпрацювала з певним колом депутатів з Народної ради першого демократичного скликання українського парламенту, такими як Павличко, Драч, Юхновський, Чорновіл. Ці діячі мали тоді вплив на прийняття рішень в Україні, і їх активно діаспора підтримувала. Вона давала кошти на придбання будинків під українські амбасади за кордоном. На той час діаспора мала великий політичний вплив попри незначний фінансовий ресурс. Зараз цей вплив на політичну еліту в Україні є зовсім мізерним. Тепер сили, які в Україні орієнтовані на діаспору, є переважно маргінальними. Вони не контролюють ані Верховну Раду, ані уряд.

Проте українська діаспора зберігає певний вплив на уряди США та Канади стосовно їхніх дій по відношенню до України. Тут діаспора може задіяти різні форми такого впливу на прийняття урядами цих країн рішень стосовно нашої країни – тут і поширення інформації про стан справ в Україні, якась мобілізація певних лобістських груп. Цей фактор впливу залишається і досі актуальним.

 – Дозвольте останнє запитання: над чим Ви зараз працюєте? Готується щось до друку, присвячене українській тематиці?

 – Так, власне у травні цього року планується вихід книги про Чорнобильську трагедію – «Чорнобиль: Історія ядерної катастрофи». Це мій наступний проект з української проблематики. Матеріал збирався впродовж багатьох років. Спершу це буде англомовне видання. Я сподіваюся, що книга в українському перекладі дійде до українського читача ще у 2018 році.

 – Пане професоре, велике спасибі Вам за таку змістовну розмову. Бажаємо Вам продовжувати плідно працювати над науковими дослідженнями з історії України.

Розмову вів Володимир ПУХИР 

Login to post comments