День Соборності: кілька історичних уточнень

22 січня – День незалежності України. Погодьтеся, звучить дивно і незрозуміло. Однак за усіма правилами історичного календаря цього дня наша країна повинна була б святкувати день свого народження. Тому що саме 22 січня (9 січня за старим стилем) 1918 року у Києві Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

І нехай насправді текст Універсалу був остаточно проголосований 25 січня (12 – за старим стилем) і того ж дня опублікований. Дата, яка стояла під ним, а саме 22 (9) січня, свідчила про день початку розгляду Центральною Радою цього доленосного документа.

На цю подію чекали як в Україні, так і за її межами. Адже і країни Антанти, і країни Троїстого союзу – кожна, керуючись власними інтересами – вже з грудня 1917 року почали трактувати Україну як де-факто незалежну. Особливо після прийняття III Універсалу, який оголосив про виникнення УНР як поки що автономної республіки. Потрібно було тільки офіційно проголосити повну незалежність України, щоб вона стала суб’єктом міжнародного права. В умовах, коли більшовики, які захопили владу у Петрограді, вже 4 грудня 1917 року припинили постачання грошей в Україну, а згодом і розпочали відверту агресію, потрібно було на усе це рішуче реагувати. Адже орди декласованих ватаг розбійників без роду і племені та колишніх військовополонених з німецької, австро-угорської та навіть турецької армій, які терміново одержали російське громадянство з правом вбивати і грабувати, посунули на Україну за наказом Леніна і Троцького. Вели їх за собою комісари-інтернаціоналісти, вихідці з маленьких провінційних містечок колишньої неозорої Російської імперії.

Центральній Раді необхідно було довести усьому світу, що насувається не «громадянський конфлікт» та «їх там немає», а справжня агресія й міждержавна війна.

Тільки проголошення незалежності могло гарантувати міжнародну підтримку у боротьбі з російським вторгненням. Після деякої нерішучості та зволікання тодішніх українських політиків, IV Універсал, що проголошував незалежність, нарешті був прийнятий.

У документі містилося доручення провести вибори народних рад на місцях, встановлювалася монополія торгівлі, контроль над банками, підтверджувався закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Універсалом доручалося Раді Народних Міністрів продовжити розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру. У тексті документа містився заклик до усієї громади боротися з більшовиками, політика яких веде до громадянської війни: «Усіх громадян самостійної УНР кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки». Така «лівацька» риторика документа зараз здається дивною, але якщо прийняти до уваги, що переважну більшість членів Центральної Ради складали різномасті соціалісти, то усе стає зрозумілим.

Текст IV Універсалу містив ще одну дивну новацію: постійна армія замінювалася на міліцію – і це в умовах світової війни, що вже четвертий рік вирувала на просторах Європи.

Та попри деякі огріхи історичне значення IV Універсалу та самого факту проголошення незалежності України у вигляді УНР важко переоцінити. Вперше за 150 років після скасування Гетьманщини українці заявили на увесь світ, що ми не «малороси» і не просто неозора хліборобська провінція Російської імперії, а великий європейський волелюбний народ!

Тієї буремної історичної епохи, коли в ході Першої світової війни розвалювалися великі імперії, Україна одна з перших на їхніх уламках проголосила незалежність. Першою ще у грудні 1917 року це зробила Фінляндія. Незабаром, вже після України, незалежність задекларувала Литва, а наприкінці 1918 року – Латвія, Естонія, Чехословаччина, Польща та ряд інших молодих держав.

До речі, усі ці країни роком своєї незалежності і досі вважають 1918 рік. Наприклад, країни Балтії попри те, що довгий час були під радянською окупацією, дату звільнення з-під влади СРСР – а це 1991 рік – називають відновленням незалежності, здобутої в останній рік Першої світової. Та сама Польща, незважаючи на втрату своєї державності у 1939 році та її подальше відновлення, щороку бучно святкує саме 11 листопада, згадуючи 1918 рік як дату народження своєї сучасної держави.

Тому і Україні варто було б головні урочистості до дня своєї незалежності проводити саме 22 січня, особливо цього року, коли минуло рівно сто років з цієї знаменної події. А 24 серпня 1991 року слід було б вважати днем відновлення незалежності на знак підтвердження неперервності та спадкоємності державного життя нашого народу.

Між іншим, з юридичної точки зору, Українська держава, проголошена 22 січня 1918 року, змінюючи політичні режими, проіснувала до 30 грудня 1922 року, коли більшовики включили радянську Україну до складу новоствореного СРСР. Так-так, саме до кінця 1922 року радянська влада не наважувалася відкрито і повністю ліквідувати Українську державність, а продовжувала маскуватися під виглядом «української робітничо-селянської республіки», буцімто формально незалежної.

Тепер щодо Злуки. Саме 22 січня 1919 року, рівно за рік після проголошення незалежності УНР, вже Директорія своїм Універсалом проголосила Акт Злуки двох українських республік – УНР і ЗУНР – в одну єдину соборну державу. Це вперше з часів Київської Русі народ обох частин цієї древньої землі заявив про своє прагнення об’єднатися, щоб разом жити і разом боронитися від ворогів.

І нехай це тоді мало радше символічне значення, бо реального об’єднання в умовах іноземної агресії тоді не відбулося. До того ж Акт Злуки був денонсований у грудні того ж 1919 року урядом ЗУНР в екзилі, через те що Петлюра «здав» полякам західноукраїнські землі в обмін на збройну підтримку у боротьбі з російськими більшовиками…

До речі, перш ніж таврувати Петлюру за цей недалекоглядний вчинок, вам не спадала на думку така парадоксальна ідея: а чи не пішов на користь Західній Україні такий крок головного отамана Директорії? Адже немає поганого без добра, як кажуть ті ж росіяни. Уявіть собі, що Галичина, Волинь, Холмщина, Підляшшя не увійшли у 1919 році – нехай і силоміць – до складу панської Польщі, а були загарбані знавіснілими російськими червоноармійцями. Скільки «додаткових» мільйонів жертв долучили б безжальні «будівничі комунізму» до списку знищених «класових ворогів»? Важко уявити, як звірствували б у тому ж Львові червоні комісари десь у 1920 році, задовго до «золотого вересня» 1939 року. А що сталося б з Українською греко-католицькою церквою? Чи дожила б вона до 1946 року?

А чи було б кому створювати УПА, якби радянська влада утвердилася у Галичині знову ж таки десь у тому ж 1920 році? І скільки б залишилося в живих представників західноукраїнської інтелігенції, задовго до репресій страшного 1937 року?

Кажуть, люди не здатні оцінювати значення подій, які не відбулися.

Так що не усе так однозначно навіть у, здавалося б, суцільному негативі нашої історії ХХ століття.

Повертаючись до головної теми. У нас на державному рівні відзначають День Соборності (Злуки), утверджений Актом 22 січня 1919 року. І якось забувають, що цієї події не сталося б, коли роком раніше, 22 січня (за новим стилем), перший український парламент – Центральна Рада – не проголосив незалежність України. Обидві ці дати повинні стати нерозривними у нашому календарі визначних дат.

Хочеться, щоб день 22 січня кожен українець вважав особливим – днем, коли почався відлік модерної української державності. І сьогодні, як і сто років тому, Україна знову стоїть перед тим же викликом – загрозою з боку спадкоємців східної імперії, яка прагне реваншу, прагне знову задушити нашу свободу. Перед нами усіма стоїть завдання колосальної ваги: як ментально та «фізично» знову злучити в один загальнодержавний організм жителів України по обидва береги Дніпра. Пам’ятаймо, що тільки разом, тільки «соборно» ми зможемо відстояти нашу незалежність.

А коли її святкувати – 22 січня чи 24 серпня – не так і важливо (можливо, 24 серпня і краще, бо не потрібно одягати на вишиванку ще й тепле пальто), важливо просто пам’ятати: Україна – для усіх і вона у нас одна!

З Днем незалежності і Соборності, дорогі українці!

 

Володимир ПУХИР

Login to post comments