Мені давно казали, що я – мати-героїня. А я всім відповідала, що мені ніхто такого статусу не надавав... Мені давно казали, що я – мати-героїня. А я всім відповідала, що мені ніхто такого статусу не надавав...

На перше побачення йшла з донькою…

Із 2009 року Указом Президента України почесне звання «Мати-героїня» присвоєно 88 калуським жінкам. Двоє із них – Марія Мельничук і Людмила Машталір – отримали його в році, що минув. Останній нагрудний знак, посвідчення матері-героїні і, як годиться, квіти вручив міський голова Ігор Матвійчук на січневому засіданні міськвиконкому.

Звичайно, у кожної з цих матерів-героїнь – своя жіноча доля, своя метода виховання дітей, свої болі й переживання, свої роздуми… Сьогодні пропонуємо нашим читачам зустріч із Людмилою Машталір, яка стала офіційно матір’ю-героїнею в 44 роки, а для знайомих вона – давно мати-героїня. Адже народила й виховує шістьох дітей: четверо синів і дві доньки. Має вже й дворічного внука.

– Мені давно казали, що я – мати-героїня. А я всім відповідала, що мені ніхто такого статусу не надавав. Тепер він у мене офіційний, – так відповіла пані Людмила на моє запитання, що для неї означає присвоєння звання «Мати-героїня».

Зустріч наша відбулася через день після офіційного привітання в мерії міста на її робочому місці – в четвертій школі. Тут Людмила Машталір працює вихователем групи продовженого дня. Мене зустріла привітна, красива, молода, доглянута, впевнена в собі жінка. Відразу промайнула думка: як все встигає?..

– Усі здивовані моїм віком, – каже пані Людмила. – Багато хто знайомий зі мною особисто, але не знає, що в мене шестеро дітей. А ще прикро те, що в наш час люди якось дивно сприймають таке материнство. Це, звичайно, не робить честі поколінню, яке живе сьогодні. Багато хто мене запитує, чи то мої діти, чи прийомні. Ще й перепитують: ти сама народила? Споконвіку жінки народжували дітей, і тішилися ними, а тепер оточуючі скоріше сприймуть багато прийомних дітей у сім’ї, аніж тобою народжених.

Із розмови розумію, що саме допомагає цій жінці в житті. Пані Людмила – глибоко віруюча. Вона у всьому покладається на Бога. Віру, впевненість черпає в щоденній спільній молитві, яку запровадила вдома, у рідній церкві в Підгірках, де ще й співає в хорі, а також – у святих місцях: як тут, на рідній землі, так і за кордоном. Двічі була як паломник в Ізраїлі. До речі, в Кані Галілейській відбулося підтвердження її шлюбу з чоловіком.

– То все згори, – впевнена вона. – Бог дав мені хорошого чоловіка. І Господь мене випробовує, чи я захочу прийняти те, що Він посилає. Чи не відмовлюся. Шоста дитина: коли я про це дізналася, в голові все переверталося… Але витерпіла, пережила, прийняла… Дуже тяжко було сказати про це родині…

Хороший у пані Людмили – то її другий чоловік. Народивши сина й доньку від першого шлюбу (Мирослава й Анну), 26-річна жінка після розлучення залишилася з ними без житла. Тому повернулася до батьків у Підгірки. І саме там зустрілася з батьком ще чотирьох її дітей.

– На перше побачення з нинішнім чоловіком я прийшла з донькою, щоб він знав, що в мене на першому місці – діти, – згадує пані Людмила. – І він тоді відповів мені, що це його влаштовує. Звичайно, було страшно після розлучення якісь нові стосунки заводити. Але я зважилася. І не шкодую. Саме з цим чоловіком я відчула себе жінкою. Роман у всьому мені допомагає. В нашій сім’ї таких понять, як чоловіча й жіноча робота, не існує. Ми все робимо разом. Ми звикли до великих сімей, бо в чоловіка вдома було четверо дітей, і я теж з багатодітної сім’ї. Звичайно, інколи легше, а інколи дуже тяжко. Щоб утримувати сім’ю, чоловік зайнявся невеличким бізнесом. Але попри це, він встигає й відвезти дітей у музичну школу до Калуша, й поговорити з ними. А ще ми дозволяємо собі організовувати для всієї сім’ї відпочинок, у тому числі й на морі.

Старші діти пані Людмили вже дорослі. Мирослав, на жаль, після здобуття освіти в університеті нафти й газу, подався, як чимало нашої молоді, за кордон. Не хоче сидіти на материній шиї. Зреалізував себе там як керівник. Донька Анна вже заміжня. А четверо – ще школярі. Тадея – десятикласниця. Близнюки Михайло і Дмитро навчаються в п’ятому класі. А найменшенький Богдан уже третьокласник.

У відповідь на моє запитання, як вдається в школі бути вчителем, а вдома – просто матір’ю й чи не перемагає вдома вчитель, пані Людмила спочатку засміялася, а вже потім відповіла:

– Виходить, що протягом шістнадцяти років я була вдома і матір’ю, і вчителькою одночасно. Наші дошкільнята в садочок не хотіли ходити, то ми їх вчили вдома. Тільки два роки як я вийшла на роботу. Знову вчилася, проходила курси підвищення кваліфікації, переатестацію… Чесно кажучи, прийшла до Лідії Олексіївни, нашого директора, й кажу, може я звільнюся з роботи. Страшно було після півтора десятка років перерви. Нині я вдячна їй, що тоді вона мене переконала таки працювати в школі, бути між людьми, а не сидіти вдома.

Пані Людмила і її чоловік Роман зуміли виховати своїх дітей і як християн, і як справжніх українців. У нагородному листі для представлення до державної нагороди України йдеться: «В родині Людмили Машталір завжди панує тепла і дружня атмосфера. Мати виховує дітей справжніми християнами та гідними громадянами своєї держави. Діти в родині Машталерів працьовиті, дружні, поважають батьків та один одного, поважають старших, не байдужі до чужого горя, завжди приходять на допомогу».

Під час не стільки інтерв’ю, як душевної жіночої розмови, пані Людмила неодноразово наголошувала на тому, щоб у статті про неї обов’язково прозвучало звернення до молодих матерів:

– Боже борони робити аборт. Бог дає дитину і дасть можливість її вигодувати й виховати. Господь допоможе вийти з будь-якої складної ситуації.

Дарія ОНИСЬКІВ

Login to post comments