Майдан чотири роки по тому: хто переміг? 

Україна підійшла до четвертої річниці закінчення другого Майдану. Саме 18-22 лютого 2014 року вирішувалася доля її народу. Усі пам’ятають ті майже апокаліптичні кадри протистоянь у самому центрі Києва. Це фантастично-моторошне поєднання чорного диму, вогню та льоду. Стрілянина на вулицях української столиці давала відчуття якоїсь нереальності того, що відбувалося на очах усього світу. Свідомість відмовлялася вірити у те, що це – не десь на Балканах чи на Близькому Сході, як ми звикли чути, – а тут, у нас вдома.

Майдан переміг. За цю перемогу віддала життя Небесна Сотня. Але шрами на тілі нашої країни залишилися помітні. Майдан став водорозділом. Україна після нього ніколи вже не буде такою, як була до цього.

Минуло чотири роки, і що ж ми бачимо? Винуватці розстрілів і ті, хто призвів до цієї ситуації, досі не покарані і навіть не знайдені. Меморіали загиблим залишилися у проектах. «Папірєднікі» з числа стовпів колишнього режиму потроху повертаються в Україну, і їх ніхто не переслідує. Вони вже заполонили собою ефіри провідних телеканалів і роздають поради, як нам жити тепер, і що Майдан, виявляється, був помилкою, а на Сході у нас – громадянська війна та «іхтамнєт». Багато хто з них усі ці чотири постмайданні роки спокійно пересиділи чи перечекали у теплих депутатських кріслах.

«Беркутівці» – або втекли до Росії, або продовжили службу, на ходу змінюючи нашивки та уніформу. Нинішні керманичі країни далекоглядно вважають, що не можна карати тих, хто вже раз колись захищав владу від народу. А інакше, хто ж тоді наступного разу боронитиме їх самих?

Так, влада ще може влаштовувати урочисті траурні зібрання, на яких лине тужлива музика, горять свічки і вкотре лунають клятви не забути і обіцянки щось зробити. Зрештою, ще Михайло Грушевський казав, що найкраще в українців виходить влаштовувати похорон.

То ж що маємо після Майдану? Найперше, влада довела елітну корупцію до фантастичних масштабів. Ми – ледь не світові лідери за темпами корупційного розкладання своєї країни.

В Україні сформована, як твердять деякі аналітики та політологи, дефективна демократія у поєднанні з несформованими та нереформованими елітами, які орієнтовані на ситуативне особисте збагачення. Тобто ніщо так не гальмує економічний розвиток країни, як її політична надбудова та криза владних інституцій. Система координат імені Януковича залишилася, але вже без цього «безпрєдєльщика».

Усі реформи, заявлені нинішнім урядом, схоже, проводяться коштом людського і матеріального капіталу шляхом зниження соціальних і тих же матеріальних стандартів.

Антизахідні прояви нашої влади стали частішими. Ми сваримося із своїми західними сусідами та з ЄС, хоч фінансово від нього залежні. Яскравий приклад – торпедування офіційним Києвом створення Вищого антикорупційного суду. Усі наші суди, як би вони не називалися, мають абсолютно низьку довіру у населення і вважаються цілком залежними від «телефонного права». Але влада не хоче створювати ще один судовий орган, бо, очевидно, все-таки боїться, що він стане дійсно самостійним і некерованим. У нас досі грають не за правилами західноєвропейської політичної культури. Відсутнє поняття елементарної людської порядності. Та ж добровільна відставка дискредитованого політика або чиновника в українських реаліях є справою практично нечуваною.

А тепер згадаємо: за що стояв Майдан? Правильно, за втілення в життя європейських принципів. Ну, і де це втілення?

У подіях Євромайдану брали участь близько 10% населення країни. Сьогодні саме ці люди є найбільш розчарованими і бідними. Населення охопила тотальна апатія і зневіра, спустошеність і безнадія. Влада ще й лякає народ: «Сидіть тихо, а ні – то прийде бабай-Путін! Ось він уже розігріває на кордонах двигуни своїх танків».

Щоб зменшити соціальну напругу у суспільстві та запобігти будь-яким проявам протесту, влада прагне будь-що виштовхати якнайбільшу кількість людей з країни. Тут якраз у нагоді став довгоочікуваний «безвіз». Уряд наче каже громадянам: «Не подобається – кордони відкриті, «шуруйте» на усі чотири сторони!».

А що ж народ? Народ – це громадяни, які не пов’язані з владою. І народ «шурує». Яке зараз гасло у людей: «чемодан-вокзал-«Неоплан»-Польща!». Їдуть молоді і не дуже, енергійні, кваліфіковані, підприємливі, творчі та ініціативні. Тобто їдуть не тільки ті, хто створював би національний продукт, а й новий стан, нову якість життя в Україні.

Найгірше те, що молодь починає масово тікати з країни, тільки-но закінчивши середню школу. Старшокласники ще за шкільною партою замислюються над тим, до якого польського вишу вони подаватимуть документи. А що їм робити тут? Що їх чекає після здобуття вищої освіти вдома? У кращому випадку робота за мінімальну зарплату у 100 євро? Мізерна пенсія, до якої вони навряд чи дотягнуть, не маючи де заробити собі стаж?

Наші роботодавці уже зіткнулися з проблемою нестачі кваліфікованої робочої сили. Важко стало знайти тямущого працівника будь-якої спеціальності. З роками ця проблема тільки загострюватиметься. Адже на місце тих, хто виїхав за кордон, ніхто не прийде. Ніким замістити робітничі вакансії. Зарплати в Україні настільки мізерні, що ніякі «гастарбайтери» до нас не їдуть. Ніхто з країн так званого «третього світу» не горить бажанням працювати у нас в Україні за якихось 150-200 євро. Таких зарплат вже немає навіть у Китаї.

Ви помітили, що на вулицях наших міст можна побачити лише літніх людей, школярів та молодих мам, які штовхають перед собою дитячі коляски? Ну, і ще їздять дорогими авто різномасті чиновники та представники силових структур.

До речі, наші заробітчани вже нагадують туристів у власній країні. Вони приїжджають додому у міжсезоння, як правило, двічі на рік – на Різдво і на Пасху. Витрачають тут свої – зароблені там – долари і євро, купуючи дорогі речі і товари тривалого користування, а через два-три тижні повертаються назад у вже свою Європу. Там наші українці продовжують нелегально чи легально працювати, заробляючи собі їхню європейську пенсію і сплачуючи податки до бюджетів тамтешніх країн.

Простежується ще одна тенденція. Раніше українці їхали за кордон, щоб роздивитися, заробити і повернутися назад, щоб проживати тут зароблене там. Зараз їдуть, щоб облаштуватися там і з часом перетягнути до Європи усю родину. За роки незалежності, за чверть віку, народилося ціле покоління українців, які Україну практично не бачили.

Тож ситуація у нашій країні досить критична. Хто винен – і так зрозуміло. До речі, винні частково і самі громадяни, бо демократія – це така штука, яку потрібно постійно обстоювати перед владою. Бо влада завжди у будь-якій країні прагне до обмеження народовладдя. Цю проблему на Заході вдалося вирішити впродовж кількох століть, створивши ефективне громадянське суспільство. Тут нам нічого не треба видумувати, просто запозичити і правильно застосувати вже готові моделі функціонування сучасної держави.

Тепер поговоримо про те, що робити. Насамперед потрібно здійснити радикальне і рішуче розщеплення влади і бізнесу. Вони у нашій країні так зрослися, що вже й не розрізниш чиновника від олігарха. Усунення з політичної сцени олігархату – це усунення монополії бізнесу на утримання влади. А ліквідація фінансово-економічних монополій – це звільнення дрібного і середнього бізнесу від гніту великих олігархів, які нищать будь-яку вільну конкуренцію. Адже монополії – це багатство одиниць і бідність усіх інших.

Наступний крок – це справжня, а не вдавана податкова та фіскальна реформа. Потрібно зменшити податковий тиск на дрібний та середній бізнес, щоб роботодавці не сплачували такі обтяжливі податки. Саме це змушує їх видавати зарплати у конвертах та постійно шукати шляхи оптимізації своїх видатків, у тому числі й домовляючись з податківцями.

Подальші реформи полягають у створенні додаткових робочих місць і запуску кредитування підприємств, залученні міжнародних інвестицій. А щоб прийшов іноземний капітал – справжній, а не офшорний – потрібні гарантії стабільності і чіткі правила. В першу чергу це – Вищий антикорупційний суд, обмеження свавілля чиновників через зменшення обсягів їхніх повноважень. Вільний ринок капіталів, гарантії недоторканності інвестицій, ліквідація рейдерства і вибіркового правосуддя… Чи здатен наш уряд на таке?

Тому потрібні і політичні реформи. На перехідний період варто було б передбачити проведення загальних та місцевих виборів з частішим інтервалом у 2-3 роки. Тільки так можна здійснити швидку ротацію владної верхівки, щоб уникнути застою у політичному житті країни.

Повертаючись до реалій нашої повсякденності. Без осучаснення економічного життя усілякі осучаснені пенсії та «мінімалки» на рівні 150 євро невдовзі знову стануть на рівні прожиткового мінімуму. І тоді реформи робити буде вже ні для кого.

Ще одна цікава пропозиція, озвучена деякими експертами, спрямована на те, як зупинити потік робочої сили з України, що тече за кордон. Пропонується поступово, або одномоментно підняти середню зарплату в Україні до рівня польської за формулою «мінус 200 євро». Що це означає? У Польщі, до прикладу, мінімальна зарплата становить на наші гроші десь понад 16 тис. грн., а у нас вона складає близько 4 тис. грн. Потрібно, щоб в Україні «мінімалка» стала десь в межах 10 тис. Формула «мінус 200 євро» означає ту кількість грошей, яку українець тратить на проживання у Польщі за один місяць, поки там працює. Отже, щоб повернути наших заробітчан сюди, їм слід запропонувати місячну винагороду на рівні 10-12 тис. грн. мінімальної зарплати. Тоді їхати до Польщі стане невигідно.

Скажете, це нереально? Звідки дрібний підприємець візьме кошти, щоб платити своїм найманим робітникам такі майже «польські» зарплати? Потрібно паралельно з цим різко зменшити податковий тягар і ліквідувати корупційну складову у стосунках підприємців з чиновниками і контролюючими органами. Нехай платять пристойну зарплату людям, а не «відкати» зажерливим чиновникам. Зменшаться доходи до бюджету, зростуть ціни? Навпаки, через розширення ринку праці зросте і податкова база. А ціни у нас і так майже «польські», куди вже вище?

Якщо нічого цього не робити, то тоді нас чекає швидка депопуляція і повне економічне спустошення. Щось потрібно робити негайно. Так далі вже не можна!

Повертаючись до Дня Героїв Небесної Сотні. Ви бачили, як народ зустрічав 20 лютого наших найвищих посадовців під час покладання квітів до місць загибелі Небесної Сотні? Який рівень ненависті. І наші прем’єр зі спікером це також добре усвідомлювали, це було видно з виразу їхніх переляканих облич. Можливо, почуття елементарного самозбереження спонукає їх нарешті почати робити те, що вони обіцяли на Майдані у лютому 2014 року.

А інакше заради чого стояв Майдан і загинула Небесна Сотня?

Володимир ПУХИР

Login to post comments