Back Головна Життя Кубок кубків-1986. Після Чорнобильської аварії…

Кубок кубків-1986. Після Чорнобильської аварії…

Фінал Кубку володарів кубків УЄФА 1986 року з футболу – фінальний матч 26-го сезону в історії цього Кубку. Цей матч пройшов 2 травня 1986 р. на стадіоні «Стад Жерлан» у Ліоні. У ньому зустрілися радянський клуб «Динамо» (Київ) та іспанський «Атлетико» (Мадрид). Перемогли кияни. З того часу протягом 28-ми років «Динамо» не може виграти в жодному європейському футбольному змаганні.


Радянська пропаганда

Фінал Кубку був зіграний на самому початку травня 1986 року, коли весь світ вже облетіло страшне, стискуюче від болю серце, слово «Чорнобиль».

Аварія на АЕС, що обернулася всенародною бідою, закарбувалася в пам’яті людей, немов у двох часових вимірах. За всіма зразками радянської інформаційної подачі, безпредметна і скупа інформація шокувала людей, уводячи їх у повне невідання та сприяючи породженню усіляких чуток. А потім уся ця гнітюча, спустошуюча душу глухість, раптом змінилася цілим потоком репортажів у центральній пресі, по радіо і телебаченню, статтями, коментарями фахівців та прес-конференціями, в яких звучала хоч і гірка, але довгоочікувана правда.

 

Західна пропаганда

У перші дні після чорнобильської катастрофи мало хто усвідомлював у країні всю серйозність ситуації. Масові заходи, в тому числі й спортивні, ніхто й не думав скасовувати. Так, вже наступного дня після аварії, 27 квітня, «Динамо» грало в Києві зі «Спартаком». Республіканський стадіон, 90 тисяч глядачів на трибунах. Перемога киян з рахунком 2:1. Народ радіє.

На фінальний матч Кубку кубків у французьке місто Ліон динамівці Києва відлітали 30 квітня, майже нічого ще, по суті, не знаючи про трагедію Чорнобиля. Але в цей час засоби масової інформації на Заході вже розгорнули антирадянську кампанію, використовуючи цю тему. Хіба могли не думати про це динамівські футболісти, вже перебуваючи далеко від дому, там, у Франції? Ще по дорозі в Ліон з Парижу якась радіохвиля, на яку був налаштований приймач водія автобуса, кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин переривала музичну програму екстреними повідомленнями, в яких тривожно звучало слово «Чорнобиль». Звідки наші гравці могли знати, пропаганда це чи дійсність?

У вестибюлі готелю серед безлічі місцевих видань, розкладених на столі, на очі киян потрапив один тижневик. На першій сторінці обкладинки – карта Європи, немов павутиною покрита густою сіткою червоного кольору з нанесеними на ній цифрами, що вказують рівень радіації. Зона Києва на цій карті була позначена білим «грибом» – символом атомного вибуху. Всі інші сторінки рясніли різними коментарями та інтерв’ю.

Спогади очевидців

Валентин Щербачов, у 1986 році футбольний коментатор центрального телебачення, так згадує ті часи:

– Ближче до вечора 27 квітня до нас додому прийшов знайомий інженер, що працював на сумнозвісній ЧАЕС, та розповів про події в Чорнобилі. Це була правдива розповідь. По радіо і телевізору, ясна річ, – мовчок. У місті почали циркулювати чутки. Але я був одним з тих, хто усвідомлював справжній стан справ.

Того дня я вже сидів на валізах, адже мав летіти з київським «Динамо» у Францію на фінал Кубку кубків з мадридським «Атлетико». Мені доручили репортаж у прямому ефірі на центральному телебаченні.

Готувалися до від’їзду. Підійшов до головного тренера «Динамо» Валерія Лобановського і кажу, що так і так, радіація, небезпека поруч. Але Валерій Васильович більше вірив радянській пропаганді, ніж мені. Але було помітно: всередині нього – тривога, а ззовні – навіть м’яз не здригнеться.

Прилетіли в Париж, а там – натовп журналістів. Всі хочуть поставити запитання про Чорнобиль. Лобановський вжив максимальних заходів, щоб захистити команду від настирливості французької преси. Те, що ми побачили в газетах, шокувало. І супутникові знімки київського регіону, і зашкалюючі показники радіації. Було страшно за тих, хто залишався поблизу від реактора.

Далі наш шлях лежав у Ліон – там відбувався фінал. Ніби спеціально, щоб розкріпостити гравців, підсилали кореспонденток посимпатичніших. А вони все твердили одне й те ж: Чорнобиль та Чорнобиль. Якось вийшли з Лобановським в місто – перехожі одразу стали розпитувати про те, що трапилося. Сховалися з Валерієм Васильовичем ми в кінотеатрі. Подивилися, здається, два сеанси, перш ніж вирішили вийти на вулицю.

І на передматчевому тренуванні – аншлаг. Блохіна, який працював індивідуально  (бігав по колу), переслідували прямо під час кросу. А що могли сказати журналістам футболісти? Відговорювалися загальними фразами. Мовляв, переживаємо, сподіваємося на краще. Дійшло навіть до крайності – якісь люди, не факт, що репортери, принесли із собою дозиметри, щоб виміряти радіаційний фон, який виходив від гравців «Динамо».

Додзвонитися додому в Київ і розвідати про самопочуття близьких не видавалося можливості. Начебто були відключені всі лінії. І сьогодні впевнений, що це неспроста – влада не бажала жодних інформаційних витоків на Захід.

Репортаж про матч (а транслювався він на Радянський Союз у прямому ефірі) я почав з того, що повідомив про аварію в Чорнобилі. Слова були приблизно такими: «Відбулася страшна катастрофа. Хлопці повинні перемогти в такий непростий час. І нехай перемога стане підтримкою для постраждалих регіонів». Редактор трансляції тут же запитав: «Чи не занадто?» Пам’ятаю, що французькі колеги і навіть суперники-іспанці вболівали за «Динамо». Таким чином вони висловлювали своє співчуття радянському народові.

Після повернення додому начальство насварило мене за репортаж: «Як можна було говорити про Чорнобиль? Та ще й у прямому ефірі?!» На ранок після перемоги фінал знову показували по нашому телебаченню в записі, але слова про катастрофу вирізали. Незабаром мав відбутися чемпіонат світу в Мексиці, але мене, можливо, як в покарання, відправили до Москви – працювати «під картинку».

Олег Блохін, тоді нападник «Динамо», розповів і свої спогади про ті події:

– Ми в команді вже наступного дня знали, що «рвонув» Чорнобиль. Гра зі «Спартаком», потім виліт у Ліон на фінал Кубку кубків. Ніяких бесід з органами і «накачок», як перед кожною грою, мовляв, як себе вести, і що говорити, не було. Сенсу не було, адже вже вся Європа знала. Але ми, як дізналися, навіть шоку не відчули. Не могли уявити, що вибухнула АЕС. Ніхто не розумів, наскільки це небезпечно.

В Європі, коли ми приїхали, нас більше запитували не про футбол, а про те, чи заряджені ми якимись частками і ще чимось. А коли перемогли, то сказали, що ми за рахунок радіації з Чорнобиля так бігали. Може, це зараз смішно, а тоді це було зовсім не смішно.

Коли повернулися з Франції, відправили свої сім’ї хто куди. У Києві тоді ні дітей, ні жінок не було – одні чоловіки. Я рідних відправив у Миргород. Тоді багато говорили про червоне вино, мовляв, воно допомагає виводити радіацію. Не знаю, ми так не лікувалися. Та й нічого особливо в нашому житті не змінилося. Хіба що вулиці часто стали поливати водою. Пам’ятаю, намагалися десь дозиметри діставати, перевіряти рівень радіації в квартирі, на вулиці. Зараз, правда, вже не пам’ятаю допустимі рівні, але тоді нам це пояснювали.

Захисник «Динамо» 1986 року Андрій Баль:

– Ми прилетіли у Францію на фінал Кубку кубків, а там по телебаченню показували графіки: те, що там було написано «Чорнобиль», ми розуміли, а інше нам абияк перекладали. Але в нас тоді всі думки були лише про майбутню гру. А вже після матчу з «Атлетико» почали повністю осмислювати масштаб трагедії.

Назад з Москви в Київ ми добиралися поїздом. Приїжджаємо на вокзал, а на пероні – море народу. Думали, нас зустрічають. Але ні – вокзал забили люди, які в поспіху залишали Київ. Із сусідніх колій відходили наповнені переляканими дітьми поїзди, а нашу делегацію зустрічали зі святковим розмахом, як героїв: оркестр, квіти...

Місто пам’ятаю – порожнє. Їздять поливні машини, мужики у двориках сидять, «глушать» червоне вино.

Партнери по команді відправляли рідних, хто – на Закарпаття, хто – на моря. Моя дружина Світлана тоді була в положенні. Я організував їй виїзд до Москви, і вже восени вона повернулася до Києва із сином. Впливи радіації на здоров’я наша сім’я не відчула. Можливо, вплив би і був, але в 1990 році я поїхав грати в Ізраїль, і там з дружиною і сином прожив десять років.

 P. S. 1986

Того року кияни виграли матч з рахунком 3:0 і другий раз в історії завоювали Кубок кубків. Ім’я київського «Динамо» знову, як у 1975-му, прогриміло на весь світ. Саме тоді Ігоря Бєланова визнали найкращим футболістом Європи і вручили йому Золотий м’яч, а Валерія Лобановського – кращим тренером планети. Саме тоді 1986-й вкарбувався в пам’ять кожного, як рік трагедії на Чорнобильській АЕС.